Анастасія Нікуліна - Сіль для моря, або Білий Кит

теж кит? Здається, так. Куди цим акваріумним до китів! Без волі, тільки замкнута прозора клітка та їжа за розкладом. Суцільне безвихіддя. Добре, що в неонів немає мозку, щоб думати над цим.

Ліза зітхнула й відписала:

— Звучить страшно, якщо чесно…

— Ні, не страшно! Це прекрасне місце. Повір! Якщо ти підеш зі мною, я тобі його покажу. Напиши мені, коли будеш готова. Я чекатиму.

Кит вийшов із мережі, а Ліза ще довго сиділа перед ноутбуком. «Місце, де ми можемо завжди бути разом». Таке справді можливо? Дівчина похитала головою і вляглася на ліжку. У вікні навпроти її очей небо було сіре, як і її життя…

— Я хочу бути з тобою, хочу, але… — Ліза вкусила подушку. — Якщо ти теж змінишся, коли ми зустрінемося?

Понад усе на світі вона хотіла побачити Кита і понад усе на світі боялася, що Кит її побачить.

Розділ V. Слабкий бриз

Вони спілкувалися вже третій місяць — з кінця весни, але ніколи не називали одне одному справжніх імен. Кит був добрий і розумів її, і в нього теж були проблеми з батьками. Він грав на гітарі і навіть давав послухати свої записи — це було щось неймовірне. Здавалося, він грає тільки для неї. І він так і написав: «Відтоді, як ми познайоми­лися, я граю тільки для тебе». Він був занадто милий.

Їх познайомив випадок. Уночі після чергової сварки з батьками Лізі не спалося і вона гортала сторінки різних груп у соціальній мережі. На очі потрапила назва: «Мене ніхто не любить». Дівчина клацнула на заставку з картинкою чорного серця й занурилася в інший світ. За півночі вона прочитала безліч історій і дивувалася, які подібні були її почуття та всіх цих людей. Першим бажанням було долучити всіх учасників до друзів і розповісти все, а потім прийшов страх: а раптом вони теж не зможуть її зрозуміти? А раптом теж сміятимуться? Її власна історія здавалася мізерною й вигаданою. Куди їй пхатися зі своїми дурницями, коли ось її однолітка завагітніла й не знає, як сказати про це батькам. Ніхто не зрозуміє, точно ніхто. Ліза вже зібралася закривати сторінку, коли побачила картинку з написом: «Мені немає за що любити життя». Дівчина поставила вподобайку і вийшла з групи.

Він написав їй ще вночі. Віконце повідомлень світилося синьою одиничкою. Білий Кит. Так незвично. Хоча в соц­мережі можна бути ким завгодно. Вона й сама змінила десяток ніків. Від справжнього імені, про що вона встигла не раз пошкодувати, і до теперішньої Лілі. Ліза знизала плечима, відкрила повідомлення, перейшла на сторінку співрозмовника і не змогла відвести очей від монітора. Там були сотні фотографій китів. Вони заворожували, захоп­люючи своєю величчю. У морі, серед штормових хвиль, у стрибку, у фонтані бризок… Кит писав:

— Можеш не відповідати, якщо не хочеш. Але я тебе розумію.

— ? — Ліза надіслала знак питання. Того дня в неї не було настрою заводити нові знайомства. Але наступне повідомлення змусило її змінити думку.

— Я такий самий. Мені немає за що любити життя.

Його слова влучили в ціль. Дівчина машинально кивнула й закусила губу:

— Є таке.

— Це ти на фото?

— Я.

— Ти гарна.

— Ти перший, хто це помітив, — сумно усміхнулася Ліза. — В тебе прикольний нік.

— Дякую. Скільки тобі років?

— 14, — Ліза усміхнулась. — А тобі?

— 16. Так, я вже трохи застарий.

Ліза гмикнула. Уява малювала високого хлопця з густим волоссям й чубчиком, що спадає на очі. І зараз він спілкується з нею. Чому? Так дивно… І приємно.

— Ти смішний.

— А ти класна.

Вони листувалися майже кожного дня. Дівчина швидко звикла до нового друга. Нудьгувала, коли він довго не з’являвся, чекала його повідомлень. Їй здавалося, вона відчуває його настрій, навіть по той бік монітора. Ось він пише: «привіт» і усміхається, а зараз каже, що все добре, хоча насправді йому дуже сумно. Спочатку вона ще переймалася їхнім листуванням: хтозна, хто сидить по той бік монітора. Але коли вона вже майже з’їла себе, страждаючи від анонімності співрозмовника, Кит надіслав своє фото. Щоправда, зі спини. Він стояв напроти вікна і дивився на сонце, яке котилося за горизонт. Темне волосся, спортивна фігура, плетений шкіряний браслетик на руці, а з кишені джинсів визирає брелок із футбольним м’ячем. Після цього Ліза вже не сумнівалася. Вона розуміла Кита — сама приховувала своє обличчя. Але його образ став трохи ближчим. Вона навіть купила собі такий самий браслетик і довго не наважувалася розповісти про це, а коли врешті зважилася — Кит сказав, що загубив свій, і ще й додав містики, що це його браслет сам її знайшов.

Кит став її найулюбленішою загадкою! Він не був схожий на тих диваків, що виписували їй чи не щовечора, домагаючись знайомства. Вони сипали дурними жартами, скочувалися до туалетних з’ясовувань стосунків, писали з по­милками. А Кит… Наче принц із іншого світу. Освічений і розумний, він єдиний писав кожне слово повністю й ніколи не забував поставити жодного розділового знака. ­Його старанна правильність видавалася щирою й справжньою — наче він по-іншому не вміє. Кит рідко надсилав смайлики і ніколи — жартівливі картинки. Однак поряд із його вихованістю жив бунтарський характер — сварки з батьками та гітара. Кит виявився справжнім дивом! А ще — він був цілковитою протилежністю однокласникам і батькам. Він умів слухати й чути. Тому Ліза йому відкрилася. А він не став повчати чи мудрувати, а просто написав:

— Я тебе розумію.

Усього три слова. Виявляється, для щастя їй треба було так мало! Раніше їй ніхто такого не казав. Та і стосунки з хлопцями були іншими. У школі їй більше подобалося дружити, ніж розсилати записочки чи розглядати об’єкти пристрасті в люстерко… Однак секрет із минулого в неї залишився — її особливий спогад. Тоді їй було майже одина­дцять. Вони саме приїхали з батьками на море. Із сьомої ранку й до десятої Ліза належала собі й морю. Потім — доводилося повертатися у квартиру, яку вони винаймали у привітної подружньої пари, читати все поспіль із великої бібліотеки господарів. Особливо Лізі подобалися міфи та легенди про море. А потім — о п’ятій повертатися до моря. А о пів на восьму — облившись прохолодною водою, набраною господинею у великі мідниці, покривившись від запропонованої риби (рибу вона досі терпіти не могла) і нашвидкуруч з’ївши гречану кашу, — дівчина збиралася на вулицю.

Просто перед домівкою розташувався просторий майданчик, зусібіч оточений деревами. Там було багато дітей, але головне там був він — Антон. Старший за неї на два роки, йому було вже тринадцять, високий, світловолосий, блакитноокий. Ліза з першого погляду зрозуміла, що він їй страшенно подобається. Тому перед кожною прогулянкою вона старанно чепурилася — надягала спіднички й просила маму заколоти їй блискучі метелики на голові, а ще ро­зпускала волосся — своє головне багатство. І, виявилося, недаремно. Антон її помітив. Інакше й бути не могло! Улюбленою грою у дворі були козаки-розбійники, звичайно ж — хлопці проти дівчат. Дівчатам щастило, і вони перші грали за розбійників — збиралися в купку, вигадували суперскладний пароль, а потім — із вереском розбігалися