Ернст Юнгер - Скляні бджоли

Якраз тоді я почав цікавитися історією. Я хотів знати, чи вже було щось подібне. Серед персонажів минулого до душі мені припав Катон Молодший[12], якому подобалося брати сторону не переможців, а переможених. На великому полотні світу мені також здавалися проникливішими й глибшими тіні, а високе я вбачав у жалобі — Гектор та Ганнібал[13], індіанці та бури, Монтесума[14] та мексиканський імператор Максиміліан[15]. Безперечно, це була одна з причин мого особистого краху — нещастя передається.

Що більше мої товариші ставали статечними й впливовими, то більше намагалися залучити до справи й мене. Вони мали чітке уявлення про те, хто на що здатний. Щодо мене, то, на їхню думку, я був добрим інструктором. І це правда: моя перевага полягала в тому, що я був фахівцем. Але, тут я маю зробити одне застереження стосовно того, наскільки я заслуговував чи не заслуговував на такий статус.

Звісно, я мав природний хист проводити інструктаж, тобто вводити молодих людей в курс тієї справи, яку вони мають вивчити і яка пізніше стане їхнім фахом. Уміння тримати коня на своїй доріжці, стрибки через перешкоди, верхова їзда на відкритій місцевості, основні механізми танка та їхня взаємодія, керування танком під вогнем, поведінка в радіоактивних та інших небезпечних зонах — методичний виклад таких тем у теорії та на практиці не становив для мене жодних проблем. Я вже згадував, що з технічного погляду ми були досконало підготовлені. Коли мене відправляли прослухати курс лекцій про якесь нове технічне вдосконалення, всі були певні, що, повернувшись, я знатиму все, як отченаш. Я також був членом інспекції танкових військ. Ми їздили по танкових заводах і дискутували з інженерами про їхні винаходи.

До речі, варто зауважити, що всі ці винаходи з часом ставали щораз невдалішими. У цьому плані мене неможливо було відучити від простої тверезої оцінки старого кавалериста. Мушу визнати, що в минулі часи кавалеристи мали значну перевагу над пішими. Адже піші були потрібні для зовсім інших цілей. Ця різниця стала менш принциповою після винайдення стрілецького пороху, на який справедливо нарікав Аріосто[16]. То був кінець величних армій, на кшталт тих, які очолював Карл Сміливий[17]. Принаймні для кавалерії ще залишалося трохи часу, і я не вважав несправедливим, що піхотинці могли цілитися двічі й тричі, перш ніж одержували відповідь. Але потім настала смерть кавалерії.

Старих кентаврів здолав новий титан. Я бачив свого переможця зовсім близько біля себе, коли, скривавлений лежав у траві. Він вибив мене із сідла. То був маленький, хирлявий, прищавий хлопчина з передмістя, якийсь коваль з Шеффілда або ткач із Манчестера. Він щось собі жував, сидячи за купою гною, примружив одне око, а іншим цілив із дула, яким уже наробив лиха. Він плів червоно-сірий візерунок свого пекельного полотна. Це був новий Поліфем чи, радше, його найнижчий прислужник, що тримав залізний протез перед однооким обличчям. Ось так тепер виглядали армії. З красою було покінчено.

Мені пригадується Віттґреве, один із моїх перших учителів. У нього я навчався азів верхової їзди ще до того, як потрапив до Монтерона. Віттґреве займався виїздом молодих коней для війська, без нього не проходив жодний кавалерійський турнір. Він мав залізні литки, а його рука, якою він тримав вуздечку, була ніжна, як оксамит. Навіть найбаскіший кінь, необ'їжджений скакун за одну годину визнавав його своїм господарем. Свої перші маневри я робив під його наглядом. Увечері я любив ходити до стайні, де він розташувався разом з кіньми, там мені було добре, навіть якщо перед цим ми цілий божий день провели у сідлі, від раннього ранку аж до команди «на сьогодні вільно!»

У стайні було затишно: коні стояли серед соломи, окремі соломинки лоскотали їм черево. У Віттґреве завжди можна було застати двох чи трьох інших легких кавалеристів, бувалих курсантів третього року навчання. Там я дізнався, як доглядати за своїм конем після довгого переходу, як підстеляти йому солому, як зігріти його розтиранням, як припинати, як напувати, — у воду треба додати трохи січки, щоб кінь пив не надто поквапно, — як треба його оберігати й плекати, аж поки він схилить тобі голову на плече й торкнеться тебе ніздрями. Мене також утаємничили в особливості стояння на варті в сільській стайні, я навчився пити самогон, курити люльку з половинним мундштуком та розмальованою чашею, грати в карти та ще багато чого, що належить опанувати майбутньому гусарові. Щойно з'являвся Віттґреве і в розстебнутому кителі проходив через двір своєю неквапною, розкутою ходою, як невдовзі з'являлися й дівчата — білявки, русявки й чорнявки, дівчата у високих чоботях з гострими носаками, дівчата в хустках та без хусток, дівчата з Померанії та Силезії, з Польщі й Литви. Він сприймав це як належне й так, ніби все відбувалося саме собою; дівчата з'являлися як кішки, що вчули запах валер'янки. Вони заходили й до стайні, коли господарі подвір'я вже йшли спати. Тоді починався загальний бенкет, усі готували ковбаски, роздавали жартівливі загадки, билися об заклад; одне слово, Віттґреве встигав усюди. До того ж він мав чудовий співочий голос.

До речі, мої перші маневри були й водночас його останніми; ще восени він покинув військову службу й знайшов собі іншу роботу. Через якийсь час я знову з ним зустрівся. Я їхав трамваєм до Трептова, закомпостував свій квиток і не повірив власним очам, коли побачив його в однострої кондуктора, проте не було жодного сумніву — то був таки Віттґреве. Тепер на ньому був зелений жорсткий кашкет, що виглядав як збільшений капсуль, та шкіряна сумка через плече. Він продавав квитки за десять пфенніґів, що три хвилини калатав у дзвінок, смикаючи за шнур, та оголошував зупинки. Його вигляд мене приголомшив, я відчував пригнічення, дивлячись на нього, так ніби тварину спіймали на волі й засадили в клітку, навчивши двох-трьох жалюгідних фокусів. Ось таким став красень Віттґреве.

Він також мене впізнав. Але був не надто привітний, здавалося, він неохоча згадував про наше спільне минуле. Ще більше я був вражений, коли про кавалерійські дні він згадував як про щось низьке, неповноцінне, а свою роботу в цьому трамвайному вагоні вважав за поступ, сприймав як підвищення.

Хоча він не дуже й наполягав, але я вирішив навідати його вдома. Молодь неохоче розлучається зі своїми авторитетами. А Віттґреве був бездоганним легким кавалеристом — як з підручника. Швидке долання перешкод, використання