Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 3

Діана

— Ти, певно, жартуєш? Ти ж не збиралася погоджуватися!

Як і очікувалося, Ася на моє рішення відреагувала доволі емоційно.

Її чоловік, Марк, сидів поряд з нею, і був дещо стриманішим, ніж його дружина.

— Так, не збиралася.

— Але я не розумію… Ти казала, що це божевілля!

І зараз так кажу, проте не вголос.

— Ти казала, що вимога жити в його будинку — дивна і підозріла!

І досі так думаю. Та який в мене вихід? Я не витримаю ще три десятка співбесід. І, якщо чесно, не маю бажання цього робити.

Мені ніби сам всесвіт каже “Годі вже марнувати свій час. Ти — не бариста, не кур’єр, не офіціантка і не секретарка. Ти — художниця! Ти маєш малювати!”

І, навіть якщо це божевілля, я готова його послухатися.

Я хочу його послухатися.

Я, трясця, потребую цієї роботи, навіть якщо це лише на кілька місяців. Бо ще тиждень скитань від одного працедавця до іншого, не знаючи, чи матиму за що купити мівіну, не кажучи вже про закриття боргів, і я сама збожеволію.

— Саме тому я і поставила такі умови. І він їх прийняв, — спокійно проказала я, — До того ж, я не беззахисна, — нагадала, виймаючи з сумки електрошокер.

Так, я не мамина квіточка. Я — бісовий кактус, в кращому випадку.

І так, я знаю як цим користуватися.

Ася на це лише похитала головою.

— Знаєш, я сумую за часом, коли це тобі доводилося витягувати мене з неприємностей. Я зовсім не пасую на роль подруги зі здоровим глуздом.

Цього я не заперечувала.

— То як, ви згодні? — спитала я. Бо, відтоді як поділилася з друзями своїм планом, досі не почула відповіді.

— Якщо ти справді збираєшся погодитися,  то звісно. Ми ж маємо знати на кого вказати поліції в разі чого. Та все ж… Може ти обміркувала б мою пропозицію…

— Ні. Дякую, але я не хочу використовувати вас для вирішення власних проблем. Ви і без того багато для мене зробили. До того ж, це справді хороша пропозиція. Так, дещо дивна, проте серед моїх замовників завжди було багато диваків, тож… Я хочу погодитися. Звісно, якщо ми не знайдемо в його будинку тіла інших художниць, чи не виникне проблем з договором.

Останнє я, звісно, додала жартома, з легкою ноткою занепокоєння. Та все ж сподівалася, що не виникне.

Мала ж колись закінчитися ця невдала смуга?

— Гаразд, схоже тебе вже не переконати… — змирилася Ася, — Але Марк його перевірить! І я все одно хвилюватимусь за тебе. Дзвонитиму по декілька разів на день, так і знай!

Я всміхнулася.

— Дякую. Правда. І за це, і за допомогу в минулому. Я обов’язково…

— Ой, тільки не починай знову! Ми ж це вже обговорювали! — Ася не любила, коли я говорила про свій борг перед ними, — Марку, ну хоч ти їй скажи…

***

Після зустрічі з друзями, я повернулася додому. Мені треба було зібрати речі, документи, фарби, пензлі, і усе, що могло знадобитися під час переїзду та роботи над картиною.

Перебираючи свої інструменти, я ніжно проводила серветкою по футлярам, змахуючи з них пил, і не могла повірити у те, що не торкалася їх так довго. Не торкалася жодного предмету в своїй студії, під яку я облаштувала найбільшу кімнату в квартирі.

Усвідомлення було болючим. Неприємним. Ніби увесь цей час я не була собою, вдаючи якусь іншу людину.

Але тепер з цим було покінчено. Нехай створення репліки — не зовсім той творчий процес, до якого я звикла, та це однаково краще, ніж займатися будь-чим іншим.

Я навіть відчула спонтанний порив відкрити свій етюдник, та сісти за роботу. Невеличку. Несерйозну.

Просто для себе.

Я вже не пам’ятала, коли востаннє робила щось подібне. Коли не виконувала чиєсь замовлення, а просто робила замальовки для себе. Під настрій.

Цього разу я скористалася не фарбами, а простим набором лайнерів. Навіть не дуже дорогим. Здається, він був придбаний по знижці на якомусь розпродажі…

Я сіла тут, в кутку, зайнявши свій улюблений пуф просто під лампою біля вікна, зігнула одну ногу в коліні та поклала на неї етюдник. Тоді вийняла з набору один з лайнерів та почала малювати.

Лінії лягали на папір, мов краплі дощу, зливаючись з ним, змінюючи та доповнюючи його. Я навіть майже не думала про те, що хочу побачити у фіналі, дозволяючи руці вільно ковзати по сторінці етюдника, аж поки…

Та ну, це навіть не смішно!

Відклавши у бік лайнер, я вражено подивилася на сторінку етюдника.

Звідти на мене дивилися виразні чоловічі очі. І не просто чиїсь очі, ні. Ці очі належали моєму замовнику, Артуру Жданову. Той самий дивний візерунок на райдужці, та ж лінія брів, і погляд такий оманливо-веселий, що приховував в собі щось набагато глибше…

Так, Діано, спокійно. Нічого такого в цьому нема.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍