Мелхіор Медар - Царська рокіровка, Мелхіор Медар

недовго, він навіть не встиг змерзнути. Коли екіпаж зупинилася, хтось із слуг відчинив двері, і радник вийшов прямо з карети на маленький ґанок біля бічних дверей великого будинку. Крізь них просочувалося слабке світло. Він увійшов, і фамулюс (домашній слуга) грюкнув дверцятами карети, а потім і вхідними. У коридорі, де опинився Ван Хоутен, стояв молодий, середнього зросту, не дуже красивий на вид офіцер у формі лейтенанта. Він тримав гасову лампу — саме вона кидала на ганок такі слабкі промені.

– Сердечно вітаю. Биков Федір Федорович.

– Е...

– Гаразд, гаразд, пане колезький радник, позбавте мене всіх цих псевдонімів. Ми чудово знаємо, хто пан такий, чому пан тут і навіщо. Оскільки вже пізно, а Його Високопревосходительство любить йти почивати рано, будь ласка, пройдіть прямо до кабінетику. Прошу за мною.

Він повів гостя вузькими звивистими бічними сходами, одночасно доповідаючи:

– Будь ласка, вибачте нам усі ці запобіжні заходи, але ми вжили їх для вашого ж блага. Як пан бачив після інциденту на вокзалі – мабуть, абсолютно слушно. Хтось, як лис хвостом, починає замітати сліди. І було б краще, щоб під час цього замітання ваша шановна голова залишилася на місці.

На третьому поверсі вони звернули в коридорчик і відразу зайшли в перші двері праворуч. Маленька кімната справляла враження радше кабінету гімназиста, ніж кабінету Його Високопревосходительства генерал-губернатора Королівства, Йосипа Володимировича Гурко[8]. Напевно так і було насправді, адже на полиці стояв повний комплект німецьких підручників з фізики. Єдине маленьке віконце було закрите щільною завісою, а на дверях висіла щільна порт'єра, яку ад’ютант – одразу після входу в кімнату – обережно закрив. За маленьким столиком, на якому стояв лише свічник із тонкою свічкою, сидів похмурий, важкий чоловік у розквіті сил. Сиве волосся, високий лоб, обвислі щоки, вицвілі сіро-блакитні очі та ніс, покритий полопаними жилками, чудово зображених на портреті, що висів на стіні. Якби не парадний мундир на картині, можна було б подумати, що це дзеркало. Погляд з-під напівзаплющених очей різко зміряв людей, які увійшли, після чого сидячий ніби впав у летаргію. Теплий халат, тапочки і не до кінця закручений фонтаж чітко показували гостю, що потрібно говорити коротко. Перш ніж пан радник встиг представитися, ад'ютант знову заговорив. Він підсунув Ван Хоутену м’який пуфик, а сам став біля генеральського крісла.

– Ми хотіли б подякувати панові за те, що ви так швидко приїхали до Варшави на наше прохання. Ми знаємо, що пан вже рухається у правильному напрямку, про що свідчать схвальні відгуки нашого московського приятеля. Просимо не звертати уваги на розмову з міністром у Петербурзі – це лише виверт камарильї, щоб вас відвернути. Водночас наголошуємо, що пан повинен берегтися вже висланого за вами ока і вуха. Головним чином, це проти нього ми вжили ці дивні запобіжні заходи. Але не тільки через це, як пан вже здогадався. Опір чиновників місцевого оберполіцмейстера, їхні намагання перешкодити панові досягти успіху, буде нейтралізований таким чином, що не приверне увагу до пана – за рішенням Його Високопревосходительства для проведення слідства були призначені дві особи: прокурор п’ятого округу варшавських судів, пан Тимофій фон Брюгге, і слідчий, колезький асесор Адам Пулавський. Вони обоє отримали відповідні повноваження, тому вже знайомі вам особи не зможуть перешкоджати ні їм, ні вам, ні саботувати розслідування. Обидва ці довірені чиновники вже були таємно поінформовані про вашу справжню роль і були зобов'язані надати будь-яку необхідну допомогу. Гарантуємо, що вони виконають свої зобов'язання. Ви більше не будете стикатися з формальними перешкодами чи шкідниками у своїх починаннях. Якщо вам потрібні додаткові повноваження, повідомте нас через пана прокурора. Щоб уникнути відомчих суперечок і викриттів, офіційно ви супроводжуватимете лише асесора Пулавського, хоча він уже знає, що має виконувати ваші накази. Він також повідомлятиме нам про хід розслідування. Це означає, що це наша перша і остання робоча зустріч. Панові заборонено згадувати її в жодному зі своїх звітів. Ось і все... О, звісно – вранці ви зустрінетеся з таємним радником, який прийде до вас о дев’ятій. У кареті вже чекає колезький асесор, який відвезе вас до вашого готелю, якщо ви, звичайно, забажаєте поїхати туди після цієї зустрічі. Будь ласка, пам’ятайте – ми ніколи не зустрічалися, не спілкувалися і навіть не знайомилися.

Генерал Гурко підвівся, схилив голову в бік гостя і підійшов до маленьких бокових дверей, що ховалися за портьєрою

Пан радник, збентежений таким прийомом, хотів щось запитати, але один рух руки високого сановника зупинив недомовлене запитання.

Ад'ютант знову заговорив.

– Знаємо, знаємо. Про все запитуйте у вказаних осіб. А це для вас.

З цими словами він витяг з-за манишки складений учетверо аркуш паперу і передав через стіл новоприбулому. Естар Павлович підвівся, взяв картку, з явною пошаною вклонився губернаторові, що виходив, і, трохи почекавши, поки той зник за шторою, повернувся, щоб піти самому.

– Хвилинку, — сказав ад’ютант. – А тепер, будь ласка, прочитайте цей аркуш, вивчіть його напам’ять і поверніть мені, коли я повернуся за кілька хвилин, щоб відвести вас до карети.

І зник за тією ж портьєрою, що й губернатор.

Чиновник розгорнув папірець і прочитав:

Маргарета Гертруда Марія Зеллен, народилася 7 серпня 1856 року в Лееувардені в Нідерландах. Мати була з острова Ява. У тринадцять років її виключили зі школи за звинуваченням в інтимних стосунках з директором. За допомогою оголошень про шлюбні знайомства вона познайомилася з Рудольфом Мак Леоредом, капітаном колоніальної армії в Голландській Ост-Індії, і вийшла за нього заміж у віці чотирнадцять років. Її чоловік був старший за неї на двадцять років. Вона швидко довела його до руїни, тож вони вирушили на Целебес. Там вона народила двох дітей, яких, за нез’ясованих обставин, було отруєно – один помер, другий залишився калікою. Оскільки вона вела розпусний спосіб життя, а її чоловік став алкоголіком, вони розлучилися в 1879 році. Жінка повернулася в Європу і поїхала в Париж, де зайнялася проституцією. Через низькі доходи вона вирішила продовжити кар'єру танцівниці екзотичних танців. Вона взяла псевдонім Ріта Хама – суть її програми – поступове оголення та відкрита проституція після виступів. Вона вміло користувалася слабостями чоловіків, щоб отримати розголос, і газети почали захоплено писати про її виступи. Вона створює про себе легенду для преси та глядачів – прикидається індійською рані або принцесою з Балі, яка, нещасливо закохавшись в англійця, виїхала з ним до Європи. Її кинув коханий, тому, щоб