Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

Цезар. Він великий начальник кінноти, а ноги в нього швидші, ніж у будь-якого іншого римлянина.

Клеопатра. Як його справжнє ім’я?

Цезар (спантеличений). Його справжнє ім’я?

Клеопатра. Так. Я завжди зву його Гором, бо Гор — найпрекрасніший із усіх наших богів. Але я хочу знати його справжнє ім’я.

Цезар. Його звуть Марк Антоній.

Клеопатра (музично виспівуючи). Марк Антоній, Марк Антоній, Марк Антоній! Яке чудове ім’я! (Вона обхоплює руками шию Цезареві). Ах, як я люблю тебе за те, що ти послав його допомогти моєму батькові! Ти дуже любив мого батька?

Цезар. Ні, моя дитино. Але твій батько, як ти кажеш, ніколи нічого не робив. Я завжди роблю. Так ото, коли він позбувся своєї корони, йому довелося пообіцяти мені шістнадцять тисяч талантів, щоб я повернув йому ту корону назад.

Клеопатра. І він заплатив тобі?

Цезар. Не все.

Клеопатра. Він мав рацію. Це було надто дорого. Весь світ не коштує шістнадцяти тисяч талантів.

Цезар. Це, може, й правда, Клеопатро. Ті єгиптяни, що працюють, заплатили все, що він тільки міг витягти з них. Решта мені ще винна. Але тому, що я, дуже ймовірно, ніколи цього не одержу, повинен знову вернутися до своєї роботи. Тому ти мусиш побігти на короткий час і прислати мені мого секретаря.

Клеопатра (прохаючи, ласкаво). Ні. Я хочу залишитися й слухати, як ти оповідаєш про Марка Антонія.

Цезар. Але якщо я не візьмусь до роботи, то Потіній і всі інші відріжуть нас од гавані, й тоді шлях до Риму буде закритий.

Клеопатра. Не біда. Я не хочу, щоб ти їхав назад у Рим.

Цезар. Але ти ж хочеш, щоб Марк Антоній приїхав сюди цим шляхом.

Клеопатра (підскакуючи). О так, так, так! Я забула. Іди швидше й працюй, Цезарю; і збережи шлях через море відкритим для мого Марка Антонія. (Вона вибігає через лоджію, посилаючи через море повітряні поцілунки Марку Антонію).

Цезар (швидкими кроками йде серединою зали до східців лоджії). Британію! (Він здивований, побачивши, що входить ранений римський солдат, що дивиться на нього зверху східців). Що там?

Солдат (показуючи на свою забинтовану голову). Ось, Цезарю; та ще двох моїх товаришів убито на базарній площі.

Цезар (спокійний, але насторожений). Так. За що?

Солдат. В Александрію прийшла армія, що називає себе римською армією.

Цезар. Римська окупаційна армія. Далі?

Солдат. Під командою якогось Ахілла.

Цезар. Ну?

Солдат. Коли армія увійшла в ворота, то місто повстало проти нас. Я був на базарній площі з двома іншими, коли ця звістка прийшла. Вони напали на нас. Я проклав собі дорогу, і ось я тут.

Цезар. Добре. Радий бачити тебе живим. (В лоджію сквапно входить Руфій, проходячи позад солдата, щоб подивитися крізь один із просвітів арки на набережну, що внизу). Руфію, нас обложено.

Руфій. Як! Уже?

Цезар. Тепер чи завтра, хіба не все одно? Нас буде обложено.

Вбігає Британій.

Британій. Цезарю...

Цезар (випереджаючи його). Так, я знаю. (Руфій і Британій ідуть із лоджії протилежними боками зали побіля Цезаря, який на хвилинку зупинився коло сходів, щоб сказати солдатові). Друже, дай наказ пробратися до берега і стояти коло суден. Скажи, шоб оглянули твою рану. Іди! (Солдат похапки виходить. Цезар іде вздовж зали між Руфієм і Британієм). Руфію, у нас є декілька кораблів у західній гавані. Спаліть їх!

Руфій (вирячивши очі). Спалити їх?

Цезар. Збери всі судна, які тільки у нас є, у східній гавані й здобудь Фарос — той острів з маяком. Половину наших людей залиши охороняти берег і набережну коло цього палацу — це шлях на батьківщину.

Руфій (надто неприхильно). А місто ми здамо?

Цезар. Воно не в наших руках, Руфію. Цей палац — наш; а це що за будівля поруч?

Руфій. Театр.

Цезар. Його ми теж заберемо: він виходить на побережну смугу. А щодо решти — Єгипет для єгиптян!

Руфій. Добре. Гадаю, що тобі краще знати. Це все?

Цезар. Це все. Ті судна вже спалено?

Руфій. Не тривожся: я не буду більше гаяти часу. (Він вибігає).

Британій (до Цезаря). Потіній хоче поговорити з тобою. На мою думку, його слід би провчити. Його звертання надзвичайно зухвалі.

Цезар. Де він?

Британій. Він жде надворі.

Цезар. Гей, там! Впустіть Потінія!

У лоджії з’являється Потіній, переходить залу і з погордливим виглядом підходить з лівого боку до Цезаря.

Цезар. Ну, Потінію?

Потіній. Я приніс тобі наш ультиматум, Цезарю.

Цезар. Ультиматум! Двері були відчинені. Вам слід було вийти з них раніше, ніж оголосити нам війну. Тепер ти мій бранець. (Він іде до крісла й розстібає свою тогу).

Потіній (з презирством). Я твій полонений! Чи знаєш ти, що ти в Александрії і що вона в руках царя Птоломея, а його армія більша за твій маленький загін: сто воїнів припадає на одного?

Цезар (безпечно, байдужісінько скидає з себе тогу й кидає її на крісло). Чудово, мій друже. Вибирайтесь, коли можете. І скажи своїм друзям, щоб вони більше не вбивали римлян на базарній площі. Інакше мої солдати, які не поділяють мого уславленого милосердя, напевно уб’ють тебе. Британію, віддай наказ солдатам і принеси моє озброєння. (Британій вибігає. Входить Руфій). Ну що?

Руфій (показуючи з лоджії на хмару диму, що помалу пливе над гаванню). От, дивись. (Потіній, поспішаючи, вибігає на сходи, щоб подивитись).

Цезар. Як, уже горять! Не може бути!

Руфій. Так, п’ять хороших кораблів і до кожного причеплено по барці, навантаженій олією. Але це не моїх рук діло: єгиптяни позбавили мене цих турбот. Вони захопили західну гавань.

Цезар (тривожно). А східна гавань? А маяк, Руфію?

Руфій (з раптовим вибухом лютої роздратованости підходить до Цезаря і ганигь його). Хіба я можу посадити на судна цілий леґіон за п’ять хвилин? Перша когорта жде коло моря. Більшого ми не можемо. Коли тобі потрібна швидка робота — іди й роби її сам.

Цезар (заспокоюючи його). Добре, добре. Терпіння, Руфію, терпіння.

Руфій. Терпіння! Хто тут із нас двох нетерпеливий: ти чи я? Хіба я був би тут, якби мені не довелося стежити за ними з цього балкона?

Цезар. Пробач, мені, Руфію; і (тривожно) піджени їх як тільки... (його перебиває ніби крик старого, що перебуває в надзвичайній скруті. Крик швидко наближається, і раптом вдирається Теодотій: він рве на собі волосся й жалібно вигукує. Руфій відступає, щоб краще оглянути його, здивований його божевільним виглядом. Потіній теж повертається, щоб почути, що він скаже).