Станіслав Володимірович Телняк - Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк

було би панові коронному стражникові поєднати свою долю з панянкою знатного походження — ну, і, звісно ж, католичкою?!

Пан коронний стражник зупинився. Надресировані ним пси попіднімали вуха.

— Католичкою вона стане обов’язково, якщо покохає мене. Це — раз. По-друге, мій герб прикрасить її безгерб’я. Мій герб — яструб. Яструби не люблять віддавати будь-кому свою здобич. І беруть вони цю здобич на землі чи над землею, але разом з нею підносяться аж за хмари.

Отець-єзуїт Казімеж Влязло ніжно-ніжно поводив голівкою — і з його язика стекли солодкі слова:

— Дуже переконливу алегорію почули ми з вуст пана коронного стражника, якого знаємо як воїна небувалої хоробрості й вірності ідей. Ми просимо пана коронного стражника пробачити одному з нас не вельми доладне запитання про герби. Але пан коронний стражник зрозуміє й нас, що таке одруження значного пана-лицаря з гербом Яструба на звичайній селючці та ще й православній, — єсть то річ праве неслихана на наші часи. Але ми бендзєми моглі мєць тен надзєєн, же при вашмосці, яко при найвижчей в тень м’єйсьцю повадзє…

— Що-що? — перепитав пан Єжи.

— Ну, коротше кажучи, — втрутився отець-єзуїт Походзіло, — хоч як це трудно, але ми спробуємо зробити все як слід. Саме це мав сказати святий отець, мій брат Казимеж…

Але, побачивши, що пан коронний стражник усе ще стоїть насуплений, збився з рівної мови, перепитав:

— Пан коронний стражник іще чимось незадоволений?

— Так… Тим, що один з вас назвав мою майбутню дружину селючкою…

— То він — алегорично!

— Так-так, то я вжив алегоричного образу, пане коронний стражнику, — вигнувся вужем отець-єзуїт Казимеж Влязло. — Майбутня пані стражникова походить з магнатства православного, але, зрештою, ота православність не має значення принципового… Мушу оповісти панові коронному стражникові маленьку притчу — про те, що сталося нещодавно з моїм братом Казимежем. Був він у православному селі, де жодного католика не було. І треба було піти Богові нашому Всевишньому помолитися. І пішов Казимеж у православну церкву, і став на коліна з православними, і помолився Всевишньому перед православними іконами, і душею з господом побесідував. А православні — вівці заблудші — побачили, як ревно молиться брат-єзуїт, та й не одному з них до серця підкотилася думка: а чим же різниться наша схизматська церква від церкви істинної?! І незабаром і в тому глухому селі знайшлися люди, що до істинної віри приєдналися. А потім більше й більше стало їх. А як їх стане більшість — хоча б на трохи, — то тоді уже схизмати під моральним тиском стануть уніатами, а далі й чистими католиками…

— Одне слово, — промовив пан Єжи. Його пси знову підняли вуха і вшнипилися своїми очима в єзуїтів. — Одне слово, даю вам тиждень на виконання цього мого доручення. Про гроші не говоримо, говоримо про богоугодність.

— Так-так-так, — загойдав голівкою отець-єзуїт Казимеж Влязло.

— Так, — квакнув отець-єзуїт Казимеж Походзіло. Пси підвелися на ноги. Вони були здорові, мов телята, і спокійні, як різники на бійні.

— Щоб усе було здійснено скрупулятно і в повній таємниці!

— Так-так-так! — озвалися в дві октави отці-єзуїти.

— Так от! — пан коронний стражник узяв срібного хреста і виставив його, мов меч, узятий за лезо, перед отцями-єзуїтами. — Присєнгнітє сен на збавєнє вєчне, панове, же то, цо ми тут ржекли, заховацє в мільченню і нє ужиєцє в жаден спосуб пжеців мнє!

— Нєх пан коронний стражник подасть слова, а ми повторимо, — вигнувся дугою отець Казимеж Влязло.

— Кажу! А ви повторюйте!

Обидва отці-єзуїти в октаву повторили вслід за паном Сондецьким:

— На моє збавєннє в тим жицю і пришлим присєнгам нікому на сьвєцє нє виявіць таємніци, ктура мі повєжона, нігди сє ньон нє послужиць на шкоден панові коронному стражникові і постемповаць под каждим взгльондем так, як би ‘м єй нігди не знав.

Пси стояли й натхненно дихали. В їхніх очах, мов у венеційських дзеркалах, відбивалися манюні-манюні людці…

Пан коронний стражник знову наказав сісти отцям-єзуїтам. Посідали і пси.

Троє людей у прикрашеній зброєю залі сіли обговорювати план майбутнього викрадення красуні-переяславки і знищення її нареченого.

Собаки солодко позаплющували очі. Їм було спокійно: ці люди не чинитимуть їхньому панові ніякої шкоди… Ворон ворону ока не виклює…

Вони ще з годину обговорювали деталі наступної операції. Пси мови людської не розуміють, але розуміють те, що сповожує ту мову. Пси лежали й думали про те, що люди значно підступніші й підліші за них.

Коли під кінець отці-єзуїти засумнівалися в якійсь деталі вже обговореного плану, пан коронний стражник різко відповів:

— Я тутай жондцем. Нє майє права мі одмавяць ані приймоваць моєго наказу, але мусіцє го випельніць…

— Нєх так бендзє, — кивнув святий отець Казімеж Походзіло.

— О, так, — вигнувся по-вужачому і, простягнувши усміхнуту голівку в бік коронного стражника, просичав панотець Казімеж Влязло. — І справді, хай так буде. Бо дуже ж вірно мовив пан коронний стражник: він тут порядкує, а ми не маємо права ні відкидати, ні приймати його наказу, ми мусимо його тільки виконувати…

Розділ п’ятий,

у якому йдеться про недобрий сон Карпа Недайборща, рожеві мрії Яремка Ціпурини та про сліпучо-сонячний день на Чорному морі

…А у високому небі ширяли білі птиці. І невидимі вітри поволі відносили їх до обрію. А може, то не вітри? Може, птицям самим захотілося доплисти на хвилях теплого весняного повітря до обрію й за обрій?..

Яремко стояв на носі чайки й дивився вдалину. Десь отам, з правого боку, повинен би бути берег. Яремко дивився туди, але не бачив нічого, крім блакитно-зеленастих, прозорих, легких і веселих хвиль, які втікали і втікали за обрій…

Ой, дні мої, рідні мої, ой, чорні та білі,

Попливли у буйне море, як дніпрові хвилі…

Чомусь Яремкові згадалися слова пісні, яку він почув у монастирі від черниці Єфросинії. Ніде він такої пісні не чув, і мелодія дивна була в ній. «Хто це навчив тебе такої пісні, мати Єфросиніє?» — запитав Яремко. «Ніхто не навчив, — зітхнула черниця і погладила його по голові, та тільки якось не по-материнському і не по-сестринському. — Ніхто не навчив, сама я навчилася…» — «Сама придумала?» — здивувався Яремко. «Тс-с–с-с… — сторожко прошепотіла Єфросинія. — Онде мати ігуменя йде! Не скажи їй нічого про це, бо сердитись буде…»

Моя пісня — чайка біла, серце мні тривоже…

Аж на зорі б полетіла, та ніяк не може…

А колись же звали черницю Єфросинію Галею,