Aira Molen - Тяжкі дні, Aira Molen

Із безодні до світла

Крик душі стомленої рветься угору,
Словом розбитим, мов хвиля об скелю.
Темрява душу ховає у змору,
Серце стискає холодну оселю.

Нема вороття — попіл крила спалив,
Згоріли мости у вогнях безнадії.
Шепоче вітер про спокій чужий,
Про тіні зради й зниклі надії.

За що боротись, коли всі пішли,
Залишивши шрами у серці й на шкірі?
Кинули в яму, де темінь і пил,
Де кроки зникають у мороці сірім.

Без каяття, без слів каяття,
Їх сміх — мов лезо, що ріже до болю.
Очі холодні, як сніг без життя,
Серце стискають у чорну неволю.

Як вірити тим, хто зламав все всередині,
Розбив відчуття, розірвав обійми?
Як знову піднятись у вітрі людині,
Що втратила крила й тримає лиш тіні?

Та іскра не гасне — жива і ясна,
Горить у пітьмі, розтинаючи втому.
Відлуння болю стихає,
І серце встає, не схиляючись знову.

Бо навіть у прірві спалахує світ,
Де кожен удар загартовує крила.
І в морі зневіри зростає граніт,
Що вітру і хвилі стоїть нерухомо.

Хай сиплеться попіл, хай сиплеться страх,
Хай світ розбивається в крихти і скло.
Та серце палає, як вогонь у вітрах,
І кличе вперед — крізь темряву й зло.

Бо навіть безодня не вічна, не стій,
Піднімешся знову, розправиш ті крила.
З руїн і розпачу, з темряви мрій
Зросте незламна, жива твоя сила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍