Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

Ленц насупився, збираючись з думками, але нічого спитати не встиг — прийшов майстер Баяса. Навколо Шелеста він витанцьовував так, ніби він був натуральним принцом. І його зовсім не бентежило, що у своєму пошарпаному одязі на принца Шелест був схожий найменше. Почувши, що дорогому клієнту необхідно забрати частину грошей, майстер Баяса заметушився ще інтенсивніше. Уточнив суму, дізнавшись, що вона невелика, запропонував водички та почекати. А потім кудись помчав.

— Шелест, наскільки великий твій скарб? — спитав Ленц, провівши майстра Баяса задумливим поглядом.

— Думаю, великий. Просто мені важко зрозуміти, для мене і п'ять золотих тоді були б цілим скарбом. Я їх на той момент всього раз у житті бачив, їх купець заплатив старості, за хутро зібране з усього села, — сказав Шелест і навіщось подивився у вікно.

— Так… — спохмурнів Ленц. — Гаразд, уявимо ситуацію. У місті з'являється хлопчисько, явно з князівств, зважаючи на акцент, хоч зовні і не дуже схожий. Притягує з собою купу цінностей. Обзиває їх скарбом і йде залишати на зберігання в грошосховище. У хороше грошсховище, куди будь-кого взагалі не пускають, швидше за все. А його мало, що пустили, то ще й не обдурили…

— Мені подруга допомогла. Це швидше її не ризикнули обманювати, — зізнався Шелест. — А тоді я взагалі нічого не розумів. Просто хотів опинитись подалі від прірви, що проковтнула мій дім. Ну, і хотілося, щоб моя приятелька була десь недалеко, вона на той момент була для мене єдиною близькою істотою.

— Вона кікх-хей? — спитав Дамір.

— Ні. — Шелест похитав головою. — Я цих кікх-хей навіть не бачив жодного разу.

— Гаразд, — сказав Ленц, мабуть змирившись і заспокоївшись. Ленц взагалі був хлопцем відхідливим, ні ображатися, ні злитися довго не вмів. — Виходить, у тебе достатньо грошей, щоб вчитися в кращому місці ніж наша діра. І фактично, тебе занесло до нашої школи, бо хотів бути ближче до своєї подруги.

Шелест кивнув.

— Ну, ти й ідіот, — припечатав Ленц.

Розвинути тему йому завадив майстер Баяса, який повернувся і приніс три шкіряні мішечки, пузатенькі такі, з монетами.

— Якщо в одному з них золото, я нап'юся, — похмуро сказав Ленц.

Майстер акуратно поклав мішечки на стіл і представив їх:

— У двох срібні десятники. У третьому – дрібна мідь.

Шелест кивнув. На пропозицію перерахувати, тільки махнув рукою та сховав мішечки у сумку. Запевнив майстра, що знає, що може вимагати гроші в будь-якому відділені сховища, що трапиться на шляху, на чому і розпрощався, пішовши, розсіяно дивлячись собі під ноги.

А Ленц і Дамір йшли слідом, чомусь почували себе охоронцями. І вони мовчали. Навіть коли вийшли з дому, мовчали. І коли дійшли до вулиці. І тільки пройшовши її Ленц, котрий не вмів довго мовчати, нарешті заговорив:

— Шелест, ти йолоп. У тебе був шанс вчитися у нормальній школі, а ти… ех.

— Мене все влаштовує, — сказав володар скарбу.

— Тому що ти йолоп. Розумієш, якби ти не був дурнем, зараз би ти їхав на нормальну практику у супроводі викладачів. Тобі ні про що не треба було б турбуватися. А ти…

Шелест усміхнувся. І задумливо промовив:

— Так, ти правий. Ні про що не турбувався б. А зараз потрібно турбуватися про те, чи не здохнуть наші шкапи.

Ленц сумно зітхнув і махнув рукою на приятеля.

А шкапи, залишені біля прив'язі гостиного дому, не здохли. З ними трапилася взагалі дивна річ — їх украли. Чи якийсь дурень, чи хтось сліпий, чи шахрай, який збирається їх пофарбувати і продати під виглядом породистих жеребців. Добре хоч сумки мирно собі лежали під стійкою, під охороною пильного господаря їдальні, якому було обіцяно винагороду за їхню безпеку.

— Бовдур, але передбачливий, — сказав Ленц, згадавши, що саме Шелест запропонував їх сховати. — І що ми скажемо в школі, коли запитають про коней?

— Скажімо, їх вовки з'їли, — запропонував Дамір.

— Влітку? — здивувався Ленц. — Не повірять, влітку вовки недостатньо голодні, щоб спокуситися мішками зі старими кістками.

— Тоді скажемо правду, — нітрохи не засмутився Дамір.

Ленц на нього теж махнув рукою. Нічого друзі в прикметах не розуміли. Розуміли б, знали, що похід, що почався з такої неприємності, як крадіжка коней, без інших неприємних пригод не обійдеться. Обов'язково станеться ще щось. І ще. І ще.

— Ну, хоч нудно не буде, — вирішив Ленц і поплентався слідом за приятелями та рознощицею, яка крутила задом і обіцяла принести зголоднілим мандрівникам таку смачну страву, що вони її до кінця життя не забудуть.

Страва справді виявилася смачною.

І примирила Ленца з дійсністю. Щоправда, лише до того моменту, як він побачив приятельку Шелеста.

***

Про те, що йому час йти на зустріч із подругою, Шелест сказав несподівано. Сидів собі спокійно, допивав пиво. Проводив фігуристу рознощицю зацікавленим поглядом. А потім раптом завмер, трохи посидів, дивлячись в одну точку і не моргаючи. А коли відмер, сказав, що йому пора йти. А хлопці на нього можуть зачекати. Або містом погуляти. Увечері тут навіть цікавіше, ніж удень, головне до темних провулків не заходити.

Втім, з огляду на те, що вони маги, напевно, і там їм боятися нема чого.

— Які ще темні провулки? — обурився Ленц, що встиг випити три кухлі пива. — Ми йдемо дивитися на твою подругу!

На Ленца почали озиратися.

Дамір тяжко зітхнув і відставив пиво, збираючись утримувати Ленца, що рветься слідом за приятелем. А Шелест узяв і не став заперечувати. Просто попросив поспішити.

І йшли вони до тієї подруги чомусь зовсім не в інший шинок, не на площу і навіть не в концертну залу. Ішли вони у гай, на краю якого городяни влаштували звалище, а далі воно заросло колючими кущами та молодими деревцями, між якими вилась непереконлива стежка.

— Ось зараз візьмемо і знайдемо труп, — задумливо сказав Дамір, уже шкодуючи, що не залишився за столом допивати пиво.