Василь Миколайович Шкляр - Характерник

— Дотепно, — кивнув Кміта.

Він узяв із кадібця одну квасолину, підкинув її високо вгору і, впіймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки.

— В якій руці? — спитав старий.

— Ні в якій.

— Як то ні в якій?

— Бо вона в мене, — Кирик розкрив долоню, на якій лежала квасолина.

Полковник Богун аж засвітився.

— То як? — спитав він. — Видно, що Лупиносів син?

— Візьму його, — погодився Кміта. — Може, щось і вийде. Мені тут привели ще двох халамидників. Їм утрьох буде веселіше.

У саджавці, викопаній збоку від очеретяної хати, голосно й дружно заскрекотали жаби.

— О, вже розходилися, — сказав Кміта. — Нагадують придибайлам, чий це острів.

— А де вони? — спитав Богун.

— Хто — жаби?

— Та ні, халамидники.

— Під водою, — Кміта показав на саджавку. — Вже давно там сидять і не дихають.

Він узяв квасолину і кинув її на воду. Звідти випірнули дві страшні голови в жабуринні й почали ротами хапати повітря.

— А що, молодці, — запитав старий, — чи не з’їла там яка жаба мою квасолину?

— Ні, — сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. — Якесь дурне жабеня вхопило та відразу ж і виплюнуло!

— От бачте, — сказав Кміта і теж сплюнув собі на босу ногу. — Ніяка холера не їсть квасолі, окрім людини. А ці халамидники щодня з’їдають повен кадібець. Ідіть-но сюди, годі розлякувати жабенят, бо це їхній острів. Жаб’ячий.

Зазеленені жабуринням пики підійшли і, ковтаючи слину, ласо дивилися на кадібець із квасолею.

— Це Гиря і Костогриз, — сказав Кміта. — Я взяв їх за те, що вони веселі й люблять квасолю. У нашому ділі це головне.

На зелених пиках жваво заворушилися жовна і в лад їм ходором заходили борлаки на горлянках Гирі й Костогриза.

Кирик подивився на кадібець. І сторопів. Квасолі там лишилася якась жменя на денці.

3

Старий Кміта їм так і сказав. Ми не будемо ловити на льоту кулі, не будемо перекидатися на вовків чи лисиць, не плаватимемо на ряднах, не сідлатимемо чортів. Нехай люди в це вірять, не треба їх розчаровувати, бо легенди завжди цікавіші за те, як воно є насправді. Але ми з вами зможемо дуже багато. Що завжди добре вміли характерники, то це напустити на чоловіка туману або так його заморочити, що сердега побачить у пенькові вовка, в трьох застромлених у землю списах — ціле військо, у старій карзі — вродливу дівчину, а темної ночі добачить у конячих вухах чортові роги. У страху очі великі, і цими настраханими очима чоловік бачить світ не таким, як він є.

Тому характерників, казав старий Кміта, правильніше називати заморочниками. Але це не якісь брехуни-штукарі, — навпаки, вони якраз достосовують у доброму ділі не свої вади, а чужі. Використовують проти слабкої людської натури всі її смертні гріхи — боягузтво, пиху, забобонність, жадібність, блуд, заздрість, лінь, ненажерливість. Це якраз ті чужі слабини, якими завжди скористається заморочник, щоб досягти мети. Тисячі років люди говорять про характерників, але достеменно не знають, хто вони є насправді, і ніколи не дізнаються. На те вони й характерники, щоб уміти берегти свої таємниці.

Третього дня по тому, як Богун залишив Кирика на острові, Кміта запитав у нього:

— Ти вже обрав собі нове ім’я?

— Ні, — сказав Кирик.

— Чому? Кожен, хто сюди приходить, бере собі нове ім’я. Так було завжди. Від того, як назвешся, залежить багато. Ім’я — знак долі.

— А можна я залишуся Кириком? — спитав він.

— Чому?

— Тому що я Кирило Лупиніс, — відповів Кирик. — Мій батько не загинув, він у мені. Я його чую.

— Он як! — Кміта замислився. — Добре, лишайся Кириком. Але тобі буде удвічі тяжче. Тобі доведеться жити за двох.

— Я згоден.

— Тяжче буде удвічі, зате й подужаєш більше.

Вправляння були чудними, виснажливими, зате веселими. Кміта навчав їх сміятися від нестерпучого болю, як від лоскоту, казав, що для лицаря, котрий володіє всіма військовими хитрощами, немає нічого веселішого за війну. Сміх дає силу, журба її сушить. Старий часто, немов жартома, розмовляв зі своїми учнями по-татарському, бо якщо знаєш мову ворога, то ти вдвічі дужчий за нього, казав старий знатник, і так потроху Кирик, Гиря і Костогриз навіть між собою часом переходили на кримську гутірку.

Через рік Кирик умів на скаку стріляти з-під черева коня з обох рук, «оживляв» нагайку чи палицю на гадюку, безшелесно проходив через очеретяні зарості; через два — міг «ходити» по воді, бачити відразу на чотири боки, шермував шаблею із заплющеними очима; через три — умів подати голос будь-якого звіра чи птаха, пробігав снігом, не лишаючи сліду, навчився змінювати колір своїх очей або й усю подобу. Вправи зі зміною власного обличчя — перелицювання — були щоденними: кожен із учнів Кміти мусив то надимати, то потоншувати свої губи, розширювати й звужувати ніздрі, закандзюблювати чи задирати носа, зламувати брови, вирівнювати їх шнурком, заокруглювати очі або робити їх косими й підпухлими, як у бусурменів. Так само порухами щік, вилиць, губів, носа, брів, щелеп, підборіддя кожен навчився робити своє обличчя пласким, круглим, довгобразим, рум’яним, блідим, витонченим чи кострубатим. З оселедця на тім’ї Кирик, Гиря і Костогриз могли зробити будь-яку зачіску — чи то покрити чуприною всю голову, чи здійняти її кучмою, чи пригладити чуба в галантний левержет[15]. На п’ятому році вишколу вони вже вміли напускати на себе чужі обличчя, тобто позичати їх у кого треба під слушний момент.

Кирик оволодів пістолем та мушкетом так, що за двадцять кроків влучав у комара, з лука прошилював зайцеві на бігу обидва вуха. Шабля та келеп у його руках мерехтіли так шпарко, що ставали невидимими, а на спис Кирик підіймав десятипудового вепра, як жертовне ягня.

Та найдужче він тішився тим, що приловчився зупиняти шаблею вітер, рубати його на дрібніші вітерці та змінювати їхній напрямок.

Кміта навчив Кирика, Гирю і Костогриза брати велику вигоду від характерної вдяганки заморочників — короткої чорної ряси з клобуком, бо рясу, казав старий навчитель, придумали не попи й не ченці, її вигадали наші пращури-характерники, волхви, задовго до Різдва Христового. Винайшли, бачте, таку рясну, тобто простору,