Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

фехтувальник і особа вкрай небезпечна, був виконавцем найделікатніших доручень своєї господині і не боявся заради цього забруднити свої руки. А ще він славився вмінням тиснути на будь-яких Пенелопиних супротивників. Наші з ним шляхи вже неодноразово перетинались.

— Приїхали, — сумно промовив череп. — Я ж казав, що ти забудеш про мене.

Я прикрутила важіль на кришці склянки й запитала:

— Що ж він робив там, Голлі?

— Чекав на мене, — Голлі випила воду одним довгим ковтком, немовби намагаючись змити якийсь огидний присмак у роті. — Пхе, який він бридкий!

— Він погрожував тобі? — поцікавився Локвуд, далі нерухомо сидячи на стільці.

— Відверто — ні. Хіба що натякав. Ти ж його знаєш — підходить до тебе впритул, посміхається й смердить одеколоном. Казав, що перевіряє, мовляв, чи не ведемо ми «надто небезпечних розслідувань». Тобто чи не нишпоримо за Пенелопою.

— Ні, ми тепер працюємо тільки над найбезпечнішими справами, — відповів Локвуд. — А що він іще казав?

— Попереджав. Хоч і приховано. Якщо ми візьмемось до якого-небудь «надто небезпечного» розслідування, то це може погано для нас закінчитись. «Ви ж не хочете, щоб з вашою чудовою невеличкою агенцією сталося щось прикре. ..» Тьху! — вона поставила склянку до мийки. — А ще він хотів довідатись, де ми були минулої ночі.

Ми з Локвудом перезирнулись:

— Коли саме?

— Після півночі. Сказав, що в нього є відомості, ніби нас не було вдома.

— Вони знову стежать за нами, — зауважила я. — І що ж ти йому сказала?

— Сказала, що не знаю, бо вже була в себе вдома, — стенула плечима Голлі. — Боюся, що він зумів захопити мене зненацька.

— Усе гаразд, — спокійно відповів Локвуд. — У нас на цей випадок є алібі. Ми були в Кентіш-Тауні й знешкоджували там пару Кам’яних Молотів. Папірець про це Джордж зліпить за три хвилини.

— Уже зліпив,—обізвався Джордж.— Голлі, не засмучуйся. Скуштуй краще пончиків.

— Дякую, я краще візьму яблуко.

Джордж скрушно хитнув головою:

— Ні, яблуком тут не зарадити. Це доведено. Коли в людини нервовий струс... у мене, до речі, теж зараз струс... — він поглянув на пакунок, що лежав на кухонному столі.

— Гаразд, Джордже, діставай тарілки, — наказав Локвуд. — У нас усіх струс.

І ми всі взялися до пончиків — навіть Голлі. До речі, Джордж мав цілковиту рацію: після пончиків світ повернувся до свого звичайного стану. Тобто майже звичайного, бо в ньому ще залишалось чимало незбагненних речей. Маріси в усипальниці не виявилось. Вінкмена звільнили з ув’язнення. Та й зустріч Голлі з сером Рупертом теж була, врешті, надзвичайним явищем.

***

Зазвичай за діяльністю всіх психологічних агенцій наглядає ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідів і контролю, головна контора якого міститься в Скотленд-Ярді, в центрі Лондона. Щоб забезпечити високу якість розслідувань, ДЕПРІК має право карати винних агентів або навіть цілі агенції. Найчастіше це покарання обмежується штрафом, проте в найтяжчих випадках агенцію можуть і закрити. Щоправда, самих агентів ДЕПРІК турбує нечасто — здебільшого ця установа приділяє увагу дослідженню Проблеми.

Відтоді, як Пенелопа Фіттес перебрала під своє керівництво агенцію «Ротвел», багато що змінилось. Панна Фіттес тепер сама контролювала три чверті психологічних розслідувань у Лондоні й помалу захоплювала агенції, які ще залишались незалежними. Співробітники фірми «Фіттес» почали займати в Скотленд-Ярді високі посади, витісняючи ветеранів ДЕПРІК. Вигадувались і запроваджувались нові правила, внаслідок чого незалежні агенції — з їхніми обмеженими ресурсами — могли відтепер працювати хіба що над найдрібнішими справами. Ба більше — контроль над ними дедалі посилювався, інспектори ДЕПРІК постійно стежили за кожним їхнім кроком і навіть за найменшого порушення правил ці маленькі агенції негайно закривали. Робилося це нібито в інтересах суспільства, хоча насправді це було звичайнісіньке полювання на конкурентів.

Зрозуміло, що й нашу — найменшу в Лондоні — агенцію «Локвуд і К°» нове керівництво ДЕПРІК не обминуло своєю увагою. Будь-якої години нам могли зателефонувати, щоб перевірити, чи вдома ми. Нас могли зупинити на вулиці й попросити показати документи, щоб підтвердити, що ми виконуємо чиєсь замовлення, а не діємо самостійно. Ба більше — за нами стежили. Ні, шпигуни не чергували під нашими дверима, проте ми ясно відчували, що нам услід без упину хтось дивиться. Іноді нам щастило помітити такого шпика: одного разу ним виявивсь усміхнений хлопчина, що прямував за нами до станції метро «Бейкер-стріт», іншим разом — солідний добродій у капелюсі, що стовбичив біля крамниці Арифа й спостерігав, як ми проходимо повз неї. Часом такі зустрічі траплялись нам по кілька разів на тиждень, часом нас не турбували по два-три тижні поспіль. Це нібито «випадкове» стеження також мало свій прихований зміст: нам ніби нагадували, що «Локвуд і К°» — це така дрібнота, що на неї можна майже не звертати уваги.

За всім цим ми відчували тверду руку Пенелопи Фіттес. їй кортіло знати геть про все, що ми робимо. Одначе вона забувала, що агенцію «Локвуд і К°» так легко не переполохати.

Коли до нашого будинку № 35 на Портленд-Роу несподівано заходили інспектори ДЕПРІК, вони завжди заставали одне й те саме видовище. Джордж у підвалі порався біля мийки, намагаючись відіпрати плями ектоплазми зі своїх джинсів. Локвуд сидів у халаті, сьорбав з чашки чай і записував до журналу відомості про Гостей, знищених минулої ночі. А ми з Голлі розкладали по місцях наше знаряддя й готували щойно знайдені Джерела до відправлення в крематорій. Інспекторам залишалось хіба що погортати наш робочий журнал, зробити копії з останніх угод та відгуків, випити чаю з печивом на ласкаве запрошення Локвуда і, чемно вклонившись, піти собі.

Та тільки-но вони виходили, як ми замикали двері і розпочинали справжню роботу. Зовні ми здавалися звичайною невеличкою агенцією, що розслідує дріб’язкові справи — на зразок яких-небудь Кам’яних Молотів. Насправді ж ми мали свою власну мету. Таке подвійне життя давалось нам взнаки, і кожен з моїх колег пристосовувався до нього як міг.

Голлі ставилась до цього всього, як і до будь-яких інших труднощів, спокійно й сміливо, рішуче дивлячись уперед. Чи під час таємного проникнення до мавзолею Фіттес, чи під час несподіваного допиту на вулиці — вона завжди залишалась тією самою незворушною Голлі Манро. Уявити її по-іншому було просто неможливо, а її спокій не раз переконував мене в тому, що не все так похмуро й моторошно в нашому світі. Раніше