Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

заходився кричати на них із того боку ставка. Якуб відповів йому промовистим порухом. Сам добродій ніби не звернув на це уваги, та його супутник — низенький непоказний чоловічок, якого діти досі не помічали, — напрочуд хутко помчав до них. Кіті з Якубом ледве встигли накивати п'ятами.

Та зазвичай, коли вони дивились туди з містка, заборонена частина парку була безлюдна. Просто шкода було, що таке чудове місце пропадає марно — та ще й такого славного дня, коли всі чарівники на роботі! Тож Кіті з Якубом щодуху побігли туди.

їхні підошви гучно стукотіли об гудронове покриття містка.

— Бачиш, нікого! — мовив Якуб. — Я ж казав тобі!

—А це хто? — Кіті, приставивши долоню дашком до очей, придивилася до букової алеї, яку важко було розгледіти через сліпуче сонце. — Отам, під деревом... Ніяк не можу розібрати!

— Де? Отам? Це ж просто тіні... Якщо ти така боягузка, то ходімо до муру. Там нас ніхто не побачить із тих будинків!

Він перебіг дорогу й помчав густим газоном, підкидаючи м'яча пласким боком бити. Кіті потихеньку рушила за ним. Високий цегляний мур відгороджував парк від шосе, за яким громадилися будинки чарівників. Місце під муром справді здавалося безпечнішим, бо середину газону було добре видно з чорних вікон горішніх поверхів будинків. Та задля цього доведеться перетнути цілий парк, і до містка звідти надто далеко... Кіті це видавалося нерозумним. Але ж день був такий гарний, а довкола — нікогісінько! Отож вона побігла навздогін за Якубом, відчуваючи, як вітерець лоскоче їй руки й ноги, а високе блакитне небо всміхається згори.

Якуб зупинився за кілька метрів від муру, біля посрібленого фонтанчика для пиття. Підкинувши м’яч у повітря, він забив його на недосяжну висоту.

— Отут найкраще! — сказав він, чекаючи, поки повернеться м’яч. — Це будуть ворота. Я б’ю перший!

—Ти ж обіцяв мені!

—А бита чия? А м’яч?

Хоч як Кіті вередувала, право власності переважило, і Якуб зайняв місце перед фонтанчиком. Кіті трохи позадкувала й потерла м’ячик об штанці, наче гравець у скраклі. Тоді обернулась і, примружившись, пильно оглянула Якуба. Він постукав битою по газону, по-дурному всміхнувся й образливо крутнув сідницями.

Кіті почала розбіг — спочатку поволі, дедалі все швидше, з м’ячиком у руці. Якуб далі стукотів битою по траві. Кіті розмахнулась — і з демонічною швидкістю пустила м’яч. Відскочивши від гудронової доріжки, він полетів у бік фонтанчика.

Якуб махнув битою. Удар був бездоганний! М’яч свиснув у Кіті над головою, злетів високо-високо, аж поки перетворився на крихітну цятку в небі... і нарешті впав на землю десь у глибині парку.

Якуб переможно підскочив. Кіті позирнула на нього спідлоба, скрушно зітхнула й вирушила шукати м’яч.

За десять хвилин Кіті встигла подати п’ять м’ячів і п’ять разів прогулятися аж до того кінця парку. Сонце шалено пекло. Врешті вона засапалася, спітніла й розсердилася. Ледве тягнучи ноги, вона сердито кинула м’ячик на траву і вмостилася поряд.

— Що, трішки втомилася? — турботливо запитав Якуб. — Останнього разу я мало не промахнувся.

Кіті лише насмішкувато пирхнула. Хлопець простяг їй биту.

—Тримай, твоя черга.

— Хвилинку.

Вони трохи посиділи мовчки, дивлячись, як ворушиться листя на деревах, і слухаючи шум далеких автомобілів, що часом проносилися по шосе. Над парком з кряканням пролетіла велика зграя ґав і вмостилася на дубі збоку.

— От добре, що тут немає моєї бабусі, — зауважив Якуб. — Їй би це не сподобалось.

— Що?

— Оці ґави.

— А що тут такого?

Кіті завжди трохи боялась Якубової бабусі — маленької, сухорлявої, з чорними очицями й до неможливого зморшкуватим личком. Бабуся ніколи не підводилася зі свого крісла, що стояло в теплому куточку кухні, й від неї міцно пахтіло перцем та квашеною капустою. Якуб присягався, що їй уже сто два роки.

Хлопчина щиглем збив жука з билинки.

— Їй здалося б, що це духи. Слуги чарівників. Вона каже, ніби це одна з їхніх улюблених подоб. Вона понабиралася цих дурниць від своєї матусі, яка народилася ще в Празі. Бабуся терпіти не може, коли на ніч не зачиняють вікна, хоч яка надворі спека, — Якуб промекав кволим старечим голосом: — «Зачини вікно, малий! Демонів понапускаєш!»

Кіті спохмурніла:

—А хіба ти не віриш у демонів?

— Авжеж, вірю! А звідки б тоді чарівники брали силу? В їхніх магічних книжках, які вони віддають у друк чи до палітурні, тільки про це й написано. Оце воно і є — магія! Чарівники продають свої душі, а демони їм за це допомагають, якщо правильно прочитати всі закляття. А якщо ні, то демони вбивають їх. Кому б після такого закортіло стати чарівником? Будь-що не мені!

Кілька хвилин Кіті лежала на спині, роздивляючись на хмари. Аж тут їй сяйнула думка:

— Стривай-но! Якщо я до ладу розумію... якщо твій тато, а до того — твій дідусь завжди працювали над магічними книжками для чарівників, то вони прочитали силу-силенну цих заклять? Виходить...

— Еге ж, я бачу до чого ти ведеш. Вони, напевно, й справді бачили чимало всяких химер — принаймні досить, щоб триматись від них осторонь. До того ж там багато написано чудернацькими мовами, та й для заклять потрібні не тільки слова... як я зрозумів, коли ти хочеш підкорити собі демона, там ще й креслити щось потрібно, й зілля варити, і вчитися всякого страху. Ні, порядна людина не пхатиме носа до такого. Мій тато просто не зважає на це — й друкує собі книжки... — Якуб зітхнув. — Бачиш, люди завжди вважали, що моя родина теж до цього вплутана. Коли в Празі чарівники втратили владу, натовп загнав на вежу одного з дідусевих дядьків і викинув його з вікна. Той упав на дах і розбився. Невдовзі після того дідусь переїхав до Англії і тут відновив свою роботу. Для нього так було безпечніше. Та й будь-що... — хлопчина позіхнув і сів. — Мені не віриться, ніби ці ґави — демони. Нащо демонам сидіти на дереві? Ходімо, зараз твоя черга! — він кинув биту приятельці. — Я виграю з першого ж твого удару, ось побачиш!

На превеликий смуток Кіті, так воно й сталося. І з першого, і з другого, і з третього удару М’яч із дзенькотом стукав об металевий фонтанчик. Якубові переможні вигуки лунали аж до неба. Нарешті Кіті пожбурила биту на землю.

— Це нечесно!