Петро Максимович Кропив'янський - В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський

запиваючи кожні два-три ковтки чорною кавою. «На вигляд — власник невеликого підприємства, насправді — гестапівець. А може, і те, і те разом», — оцінив його Клинченко.

Час минав. Пецюра з жандармом то куняли, то прокидались і тяглися до сифона з содовою водою. Микола, наслідуючи їх приклад, в той же час уважно стежив за гестапівцем. Він помітив, як лисий підізвав до себе кельнера, того самого, який подавав і на їхній столик, щось пошепки сказав йому.

Ішла третя година ночі. Забрався геть верескливий оркестрик. Пішли один по одному всі відвідувачі, серед них і людина в чорному. Погасла більшість ламп. А Клинченко все не знав, як бути. Піти шукати десь ночівлі він не міг. І тому, що не знав міста, і тому, що не можна було кинути нових «друзів»: власне, заради зв'язку з ними він і перебував тут.

— Кельнер! — гукнув Микола.

Офіціант підійшов, подав рахунок. Клинченко розплатився, нещедро кинувши «на чай». Він починав уже розбиратися, до розряду яких установ належить цей ресторан, особливо після того, коли помітив, що патрон електролампи над його столиком є одночасно й мікрофоном.

Кельнер подякував, але далеко не відходив.

«Має до мене якусь справу» — вирішив Микола. Допомагаючи йому розв'язати розмову, спитав:

— Ви не підкажете, де можна переночувати?

— Чому б не порадити. Прислужувати гостям — наш обов'язок. Я так і подумав, що не маєте де спати. Всі пішли, а ви все сидите, хоч вигляд маєте втомлений. Порадив би вам взяти ліжко тут же, у нас, на другому поверсі. Якраз у кімнаті пана Пецюри друге ліжко вільне. А може, пан полюбляє жіноче товариство?

— Спасибі за пораду! Я ваш боржник. Та бачимося ж, мабуть, не востаннє. Ну, піду і пана Пецюру візьму з собою. Він дорогу покаже. Та куди подінемо пана Йогана?

— О-о-о, за нього не турбуйтеся. Він наш постійний клієнт і мій сусіда. Дорогою заведу його.

Пецюру розштовхали. Після склянки гарячої чорної кави він уже й зовсім ожив і рушив уперед, показуючи дорогу до своєї кімнати.

Втома за день, повний тривожних пригод і величезного нервового напруження, була така сильна, що, ледь Добравшись до ліжка, Микола заснув.

Прокинувся пізно від- шуму під вікнами. Пецюра вже голився. Поруч з прибором для гоління на столі стояла почата пляшка з шнапсом.

— Тут не дуже розіспишся, — кинув Богдан, — сьогодні базарний день. На, похмелися, — простяг він Миколі склянку. — Закусимо, чим бог дав, та й підемо оглядати твої володіння.

— Які це?

— Грубешув, звичайно.

— Хіба ми сьогодні не поїдемо далі?

— Куди це ти так поспішаєш?

— Як це куди? Я ж тобі говорив, що хочу жити в Берліні, чи принаймні в Мюнхені, де видається українська газета, в якій ти раніше працював.

— Не розумію тебе, Миколо: дурнуватий ти, чи, може, наївний дуже… З чим же ми поїдемо: з тою сотнею марок, яка в тебе лишилася? Спочатку заробимо, а вже потім будемо думати про твою кар'єру.

— На чому ж ми заробимо?

— Це вже ділова розмова. Оскільки почуваю себе трохи відповідальним за твою долю — не кину тебе в біді. Власне кажучи, можеш вважати, що вже маєш роботу. Світ не без добрих людей. Один з таких добродіїв наш земляк — співвласник цього ресторану і готелю, дізнавшись від мене про твоє нелегке становище, хотів би сьогодні з тобою зустрітися. Його кабінет тут же, поруч з рестораном. Він чекатиме нас о дванадцятій. Чепурися. Поснідаємо — і з богом.

— Точність — чемність королів, — зустрів їх господар кабінету, поріг якого вони переступили рівно опівдні. І відрекомендувався:

— Філіппов, козак війська донського.

— А ви досить добре говорите українською мовою, — зробив комплімент Клинченко.

— Приємно чути. Та це й не випадково: мій дід звався Пилипенком. Родом був з Харківщини. Десь років із сотню тому подався на Дон. За якісь послуги Війську Донському удостоївся козачого звання. Не знаю, коли саме він змінив прізвище, але мій батько значився вже Філіпповим. А мова в нас збереглася по лінії жіночій: бабка і мати — теж українки.

Микола відразу пізнав у лисому Філіппові вчорашнього пана в чорному. Та аналізування цього факту довелося лишити на потім, бо Філіппов уже вів далі:

— З вашої точності я дозволю собі зробити висновок, що ви людина діла, вмієте цінувати час. Отже, перейдемо до того, що становить наш спільний інтерес. Ще до вашої появи тут пан Пецюра розповідав мені про вас, як про людину критичних до радянської дійсності поглядів, чесну й освічену, Це й спонукало мене запропонувати вам роботу. Можливо, вона здасться вам незвичною. Та перш ніж погодитися чи відмовитися од неї, знайте, що знайти службу в цьому зруйнованому війною краї нелегко. Житло — теж. До речі, кімнату кельнер запропонував вам за моїм дорученням. Отже, погоджуйтесь, принаймні тимчасово, доки обростете грішми. А там — бог вам суддя: захочете — тримайтеся нас, ні — беріться знову за перо.

— Дуже вдячний за ласкаве до мене ставлення. Та що це все-таки за робота?

— Я й сам не знаю, як її назвати. Ваші обов'язки полягатимуть у тому, щоб закуповувати у селян навколишніх районів продукти для ресторану. Ми його розширюємо. Незабаром займемо під зали і другий поверх. А з продуктами стає все важче. Щоб ми вірили один одному до кінця, буду з вами цілком одвертай. Наших німецьких підлеглих ми посилати в села не можемо, їм нічого не продають. А дехто й не повернувся. З вами все-таки хоч поговорять, а певні люди, ну, скажімо ті, кого в Радянському Союзі називали куркулями, — за рейхсмарки продадуть і кабанця, і птицю, і борошна… Отака робота. Не дуже приємна, не зовсім безпечна, але прибуткова. Ми обмежуємо вас певними закупочними цінами. А придбаєте дешевше — ваше щастя. Згода?!

— Дайте до завтра подумати. Те, що ви пропонуєте, надто вже далеке від журналістики.

— Зате наближає час, коли у вас буде можливість робити кар'єру!

«І цей про кар'єру, Видно, вже прочитав протоколи вчорашнього допиту, або підказали, що треба грати на кар'єристській струнці», — здогадався Клинченко. І в тон співрозмовникові додав: