Артур Сіренко - Петрогліфи, Артур Сіренко

                   «… Дім цей руїною став…»
                                                       (Публій Овідій Назон)

Люди на планеті Земля мають таку властивість – вони намагаються розповісти про себе нащадкам. Про себе, про свої переживання і відчуття, про своє життя, свої уявлення про світ. Про те, як вони любили і вірили, ростили хліб і дивились на зорі, народжувались і помирали. Для цього люди обирали різні способи – ще до того, як винайшли письмо. Малювали петрогліфи на сірих скелях. Хоча усвідомлювали, що такі послання в майбутнє можуть бути зруйновані стихіями – каміння не вічні, як не вічне все суще. Малювали як реальні образи, так і знаки – знаки більш ємнісні, змістовні – низкою знаків можна записати набагато більше, ніж реалістичним малюнком. І навіть більше, аніж літерами – значення слів змінюється, зміст втрачається, підтексти зникають. Знак завжди лишається собою. Знаки малювали на глечиках, потім, коли ткацтво розвинулось і одяг перестав бути просто захистом від холоду, набув естетичного змісту, знаки почали вишивати. Одяг, то, звісно, тлін, але традиція вічна. Традиція існує доки існує етнос. Ба, навіть один етнос може передавати свої традиції іншому. Як шумери передали іншим народам свій епос, свої легенди і міфи, свій світогляд і систему письма. Знаки вишивки – це насправді літопис, розповідь про події, зображення світу знаками, вираження певних релігійних і філософських ідей. Це письмена, зміст яких ми забули. Письмена, які прийшли до нас крізь глибини тисячоліть – з початків неоліту. Я завжди мріяв розшифрувати ці послання, навчитись читати ці візерунки – предтечі ієрогліфів. Одного весняного вечора, коли цвіли вишні та сходив Місяць оповні, я розглядав один із давніх рушників зі своєї колекції старожитностей. І раптом мені відкрився зміст побаченого – я побачив душу творця цього візерунку, його думки про Всесвіт. Оця чорна цятка – це чорне вугілля вогню. Навколо неї червона восьмикутна зірка – це вогонь, його язики, що летять на всі вісім сторін світу. Це не просто вогонь – це ритуальний вогонь, це отой Агні-хотар, що несе бажання людей до богів, відносить жертви-бажання в потойбіччя. Чотири білі плечисті постаті навколо вогню – це люди, що вершать требу і ритуальний танець навколо вогню. Навколо людей чорний ромб облямований червоним – це знак жертовника. Вогонь ці люди розпалили не будь-де, це місце треби, олтар. Свого роду ритуальний центр селища. Навколо святилища чотири великих ромби з візерунком грат – це поля. Грати це борони – це оброблені поля. Це підкреслюють знаки колосу, зерна, що оточують ромби. Полів чотири і людей, що танцюють навколо вогню теж чотири. Поля – це володіння чотирьох різних родів або кланів, а біля вогню ватажки кланів, одночасно жреці. У центрі кожного поля вписані один в інший три ромби і квадрати з білою цяткою в центрі. Це садиби, будинки, де і живуть ці клани. Біла цятка – це люди, що там живуть. Червоний квадрат – домашнє вогнище. Чорний ромб навколо них – господарство, домашні тварини, сад, город. Далі візерунок продовжується з тими ж елементами – це клани, що об’єднуються в плем’я. У них різні ритуальні вогнища, але все об’єднується в єдине, бо все плем’я має одні звичаї і всі визнають одних богів. Візерунок обмежують лінії – їх три – це межі пізнаного світу. Їх не випадково три. Одна це та межа, яка обмежена нашими відчуттями, друга – межа нашого розуму, третя межа нашої інтуїції, просвітлення. За межами нашого пізнання є небесний світ і підземний світ. Небесний світ заповнений виключно білим полем – це світло, яке є основою небесного світу. У підземному світі кілька рівнів. А одному – найменш глибокому – підземний вогонь. Навколо цих вогнів немає нікого – вони самодостатні, їх ніхто не розпалював – вони існують вічно, з того часу як виник світ. Ще глибше, за черговими межами, чорні хрести, які одночасно є чотирма колесами і чотирма колосками. Це якісь глибокі сили, які крутять цей світ, давні першооснови Землі. Ще глибше – першопочатки цих сил, з яких вони проростають. Я не знаю, чи вірно я прочитав це послання, можливо так воно і задумувалось колись – хто зна…