Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

рівно о дев’ятій ранку, отже, зараз десь пів на третю. Можна було б перевірити, витягнувши з кишені короткого плащика годинника, але навіщо? Навіщо йому точний час, якщо він не спізнюється на потяг і не спізнюється на літак? Певна річ, що так чи інакше він усе одно запізниться, однак відбудеться це не зовсім із його вини. Він уже стільки разів в житті спізнювався прийти на допомогу, тому що передбачити, коли і де знадобиться його поміч, за допомогою точного часу було аж ніяк неможливо. Точний час діє тільки там, де є розклад. Та й то не скрізь. А який розклад може бути у нещасного випадку чи недуги? Або в смерті? Га? Чужий біль він відчував серцем і дуже здалеку. І серце в цей момент ставало глобусом болю, на якому, як і на звичайному шкільному глобусі, вписані були країни та континенти, точками жирними були позначені столиці великих держав. І ось кольне у нього серце ліворуч і внизу, і розуміє він, що комусь із литовців в Іспанії чи Португалії погано стало. Але щоб збагнути, де знайти цього нещасного, треба набагато ближче до Іспанії або Португалії опинитися. Вже точно не в Польщі, а десь ну хоча б на половині дороги між Варшавою та Мадридом!

«Атож!» — погодився зі своїми думками Кукутіс і кивнув.

І продовжив свій шлях. За наступну годину його обігнали дві вантажівки й автобус, а назустріч — жодної машини. Небо в сутінках стало опускатися швидше. Попереду вогники села замаячіли. І додав Кукутіс кроку, спритно закидаючи свою дерев’яну ногу поперед здорової. Час від часу озирався назад, аби вчасно з дороги зійти в разі появи транспорту. Однак із боку Литви дорога була порожня, та й у бік Литви ніхто не їхав.

Холод посилився і став поколювати щоки. Дійшовши до повороту до манливих вогнів із вікон будиночків, Кукутіс звернув і відчув полегшення.

Як і годиться, крайній будиночок цього села був кособокий і не фарбований, і всім своїм виглядом волав про допомогу.

Кукутіс зайшов у прочинену хвіртку. Піднявся на дерев’яний поріжок, від чого дошки під ногами заскрипіли жалібно. Постукав у дерев’яні двері, оббиті грубою сірою повстю, з якої в Росії валянки катають.

Хвилини зо три минуло, перш ніж двері відчинилися, і в проймі з’явилася жінка років шістдесяти в теплій синій хустці, синій кофті і чорній грубій спідниці аж до підлоги.

— Dobry wieczór![13] — привітав її Кукутіс польською. — Я з Литви до Парижа йду. Пустіть переночувати?

— З Литви? До Парижа? — Жінка придивилася до обличчя мандрівника, потім опустила погляд нижче і коли побачила дерев’яну ногу Кукутіса, то відразу ж крок назад зробила. — А як пана звати?

І втямив Кукутіс, що його впускають на ніч. Інакше навіщо ім’я питати?

— Кукутіс, — повідомив він.

— А я — Ельжбета.

Слідом за господинею зайшов гість у кімнату, ледь освітлену слабкою лампочкою, світло якої ще більше притлумлювала зелена тканина абажура. На білих стінах — безліч світлин в однакових рамках. Під віконцем ліворуч — овальний стіл і три віденських стільці. Праворуч — застелене ліжко з пірамідкою трьох подушок, біля неї — тумбочка. На ній — карафка з водою, склянка та коробочка ліків.

Сівши на стілець, Кукутіс озирнувся й обернув свій погляд до Ельжбети, котра присіла поруч.

— Добре, що ви пам’ять про рідних зберігаєте! — сказав він у задумі, кивнувши на фотографії, що висіли на стінах.

Жінка відмахнулася, в її очах, попри тьмяне світло, гість помітив веселий вогник.

— Це я колись із кіножурналів повирізала! Тут і актори, і співаки наші... З ними якось затишніше. То до одного підійдеш, то до іншого. Погомониш, і на душі легше стає!..

— Байдуже, отже, рідні! — кивнув Кукутіс. — З чужими ж про те, що хвилює, не радяться!

Ельжбета глянула в обличчя гостя, і в її очах з’явилася стурбованість.

— Що це я вас забалакую, коли ви з дороги! І втомилися ж, мабуть!

— Втомився, — зізнався Кукутіс.

— А худий який, — сплеснула долонями господиня, все ще не зводячи очей із обличчя гостя. — Я зараз! — вона підхопилася на ноги. — Я зараз вам у кухні постелю. Там добре, тільки мишки іноді пищать.

Хвилин за п’ятнадцять жінка провела Кукутіса на маленьку затишну кухоньку. Показала поглядом на лавку, край якої, дере­в’яний, фарбований у коричневе, визирав з-під старого смуга­с­того матраца, накритого, своєю чергою, простирадлом і червоною ватяною ковдрою.

— Подушку я зараз принесу!

— Не треба, — зупинив її гість. — Мені без подушки іноді краще спиться!

— Гаразд! Тоді — на добраніч! Я сплю міцно, тому не бійтеся галасувати, якщо треба! — сказала вона і вийшла.

Кукутіс, залишившись наодинці, витягнув із кишені пальта годинник, відкинув накривку і поклав його на столик, відсунутий під суміжну стіну. Потім зняв верхній одяг і накинув його на спинку крісла. Роздягнувся. Відстебнув на ніч дерев’яну ногу, подивився, чи не зносилися ще ремінці, якими кріпилася вона до культі. Ремінці добрячі, зі свинячої шкіри. Їм уже років тридцять, а то й більше! Трохи потерлися, але їм ще служити і служити! Опустив важку ногу акуратно під столик — щось у ній дзенькнуло раптом металом, щось у її нутрі. Кукутіс вимкнув у кухні світло і заліз під ватяну ковдру.

Лежав, думав про господиню, слова її в пам’яті перебирав, як вервицю. На холодильник зиркав під іншою стінкою, поруч із плитою, біля якої стояв невеликий газовий балон.

«Та й нема де більше мене покласти тут! — подумав. — Будиночок однокімнатний, й як їй тут живеться з її трьома десятками акторів і співаків!»

Усмішка розімкнула губи.

— Ви такий худий, я вам у кухні постелю! — прошепотіли губи Кукутіса раніше почуті слова.

Він прислухався. На столику цокав його годинник, а в холодильнику щось дзюркотіло.

«Може, вона чекає, коли я дверима холодильника трасну? — подумав Кукутіс. — Добрі жінки люблять годувати мандрівників, а вона, Ельжбета, добра! Я таких багато зустрічав!»

Полежавши з півгодини, та так і не заснувши, піднявся Кукутіс на одну ногу. Тримаючись руками за стільницю, вміло однією ногою в бік холодильника просунувся, то п’яту вперед викручуючи, то носок стопи. Відкрив дверцята, й одразу на дерев’яну брунатну підлогу вилилася, як сирий жовток, пляма світла.

У холодильнику лоток яєць стояв, пляшка молока поруч, банка з бринзою в мутнуватому росолі, півпалки ковбаси. У дверцятах — відкрита пляшка «Зубрівки» і коробочка з ліками.

А у вітальні тим часом світло