Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

дитячим спогадом промайнула картинка, як вона його в льосі на кріслі знайшла, того дня, коли допив він останню скляночку наливки, зробленої покійною дружиною. Але тоді Рената перелякана була і боялася, що дід помер. А тепер він був поруч. Міг просто сісти і забутися, як вона тільки-но забулася!

Зайшовши до своєї кімнати, Рената відразу побачила діда — той сидів у на стільці, відсунутому від столу на добрі два метри. Сидів і дивився на Рупінтоєліса.

Вона підійшла і застигла, також звернула свій погляд на дере­в’яну фігурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи камені, підставивши під щоку напіврозкриту долоню, Рупінтоєліс дивився на дві знімки в рамочках, поставлені перед ним, — фотографії її батька Римаса й її матері Юрате. Рената раптом згадала, що раніше це була одна світлина, на якій її батьки сиділи на двох стільцях разом, поруч.

— Діду, а навіщо ти світлину розрізав? — здивувалася.

— Щоб Рупінтоєлісу було зручніше за ними плакати, за кожним окремо, — не дивлячись на внучку, відповів старий Йонас.

— Сюди вже можна нести? — спитала вона, вирішивши більше не продовжувати розмову про її давно зниклих батьків — крім болю ця розмова нічого їй ніколи не приносила, а сьогодні в світі найсвітліше свято, то навіщо його затьмарювати?

— Неси! — кивнув дід.

Незабаром дівчина стояла на порозі, накинувши дідів кожух поверх светра. Стояла, послана дідом вивідати на небі першу зірку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зірки, але назад у будинок не поспішала. Дивилася на ці зірки та шепотіла собі: «Ну, ще одна, і піду!» Але коли поруч із трьома спалахнула четверта, так і залишилася стояти і про майбутнє мріяти. І тільки коли відчула, що лічити зорі, які прокинулися на небі, вже сенсу немає, повернулася в коридор і збагнула, що, незважаючи на теплий дідів кожух, вона трохи змерзла.

Дід її повернення в кімнату зрозумів правильно і налив одразу собі й їй різдвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрілися і поглядами ж привітали одне одного зі Святим Різдвом. І за трапезу взялися.

Близько півночі перейшли на половину Ренати та посиділи за овальним столом. Теж мовчки, тільки задумливіше і без тихої радості, яку відчувала в собі Рената за круглим столиком дідуся. Фотографії батька та матері, які стоять перед Рупінтоєлісом, навіяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле — і рамки, і старий кольоровий фотопапір, що спотворює колір облич, і самі обличчя, застиглі з неприродним, позуючим і напруженим виразом. Вони, Римас і Юрате, молоді та вродливі, немов не хотіли фотографуватися, соромилися об’єктива фотографа і чекали, коли він уже нарешті клацне своїм апаратом. В їхніх поглядах і обличчях не відчувалося любові. Зараз ці дві світлини легко сприймалися, як портрети двох незнайомих одне із одним людей. Якщо б Рената не бачила цю світлину раніше, вона ніколи б, мабуть, не здогадалася, що перед нею і Рупінтоєлісом стоять дві половинки одного знимка.

— А вони кохали одне одного? — Рената зазирнула дідові в вічі.

— Тут — так, — сказав він. — А там — не знаю.

Уранці, коли Рената везла діда в Анікщяйський костел Святого Матаса на Різдвяну службу, в її голові шуміло випите минулого вечора пиво. Шуміло неголосно. Поки їхали по сніжній колії до асфальтової дороги, діда Йонаса заколисало і він задрімав, опустивши голову на плече. Рената зменшила швидкість, боячись розбудити його. Чомусь захотілося довезти його в дрімоті прямо до воріт костелу і тільки там розбудити.

Думками Рената забігла вперед та побачила, що буде далі цим святковим днем. Побачила овальний стіл уже без світлин батьків і круглий столик — також. Побачила діда, котрий нарізає до сніданку товсті скибки копченого окосту і скибки чорного литовського хліба, побачила великі святкові чайні горнятка: червоні у великий білий горошок. Дід любив їх витягати «з особливої нагоди», і цей випадок наступав тільки один раз на рік, на Різдво. У думках Рената намагалася забігти ще далі, в післязавтра, коли обіцяв приїхати Вітас. Але туди Рената їх уже не відпустила, щоб не відволікатися від дороги і думати про сьогоднішній день, такий світлий і тихий, даруючи спокій і внутрішню радість, яку хотілося зберігати в собі довше і ділитися нею тільки зі найближчими. Ближчого за діда Йонаса у Ренати нікого не було. І вона на ходу кинула турбот­ливий погляд на старого, котрий, гойдаючись у своїй дрімоті та в машині, як на човні, виплив на середину Тракайського озера, потрапивши під вітер, що дме з боку Вільнюса. Вітер завжди або майже завжди дме з боку столиці.

Рената всміхнулася своїм думкам, зрадівши тому, що відволіклися вони від найближчого майбутнього і просто пірнули в фантазії, що нагадують дитинство, її дитинство.

Розділ 12. Дорога на Ломжу. Підляське воєводство

— Ну, тут я повертаю, — обернувся візник-поляк до Кукутіса, призупинивши коня окриком. — Якщо хочеш, можеш у мене переночувати. Адже скоро стемніє!

Кукутіс озирнувся назад. Побачив позашляховик із увімкненими фарами, що наганяв їх. Джип, не зменшуючи швидкості, об’їхав віз, що стояв на його шляху, і помчав далі. А праворуч за засніженим полем лежало село, посеред якого гордо стояв і виблискував сріблястим хрестом великий костел.

— Ні, дякую, — Кукутіс зістрибнув на дорогу. — Піду я ще трохи вперед. Та й тобі краще буде!

— Чому мені краще буде? — здивувався візник-поляк.

— Я в чужих оселях легко приживаюся! Давно за собою такий гріх помітив. Де переночую, там, буває, й залишаюся...

— Що, поки не виженуть? — поляк зацікавлено дивився в очі Кукутісу.

— Ні-і, мене не виганяють... Просто перестають помічати. Я до будь-якого обійстя характером підходжу. Характер у мене — те, що треба. Я — скрізь у світі вдома. А потім, прижившись, сам іду. Я ж бо знаю, що в гостях добре, а в дорозі — краще!

— Так, — закивав поляк. — В дорозі краще, ніж у гостях! Але дорога все одно веде або додому, або в гості... Ну, нехай щастить!

Він перевів погляд з Кукутіса, що стояв на дорозі, на конячку.

— Но-но, пішла! — і його короткий батіг несильно торкнувся кінського крупа.

Кукутіс стояв і проводжав поглядом підводу, що звернула на польову стежку. Потім знову озирнувся назад — зимове повітря загусало, каламутніло.

Провів Кукутіс тильною стороною долоні по щоках. Огрубіла шкіра пройшлася по щетині. Він немов прислухався до волосся шкірою кисті. По довжині волосків безпомилково визначив час, адже голився