Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

Я пам'ятаю, підходячи до будинку, вже побачив світло і здогадався, що маленька добра Харита вже приїхала і чекає на мене, і що ми розминулися.

Коли я увійшов - на мої очі лягли чиїсь маленькі ручки - це вона мене побачила у вікно і чекала... Ми поцілувалися, адже я не бачив її вже півроку!

Я увійшов до кабінету і ахнув. Стіл виблискував чистою скатертиною і охайно розставленими на ньому приладами; над кавником вилася пар; хліб, фрукти, сир, бутерброди, пиріжки прикрашали стіл. Підлога була вимита, і стільці розставлені зручніше. Камін багряно палав.

- Ось! Краса, правда?

Я все зрозумів, побачивши порожній сміттєвий кошик.

- Ти просто молодець, чудова моя господиня! – промовив я бадьорим голосом, ковтаючи слину. - Де ж ти взяла паливо?

- На кухні було трохи вугілля та дров.

- Ймовірно, якісь крихти.

- Та ось ще кошик, доверху був наповнений старим папером. Щоправда, горить він погано.

У мене потемніло в очах, я сів на стілець і механічно вимкнув лампу. Частина цінних рукописів поглинув вогонь! Мені не хотілося, щоб Харита бачила вираз мого обличчя. Мені здавалося, що я нестримно лечу до стіни, розбиваючись об її камінь нескінченним ударом.

- Але, тату, - сказала здивована дівчинка, повертаючи своєю трепетною рукою яскраве освітлення, - невже ти такий любитель темноти? І де ти так припалив волосся?

Я не збожеволів у ті хвилини, бо почув її свіжий, ніжний, радісний голос. Я дивився на неї і бачив у її обличчі стільки нескінченного кохання та зворушливої ​​турботи! Весь її світлий багатий внутрішній світ був захищений коханням.

- Чи добре тобі, тату? - казала вона. - Я поспішала до твого приходу, щоб ти відпочив. Але чого ти плачеш? Не плач, мені гірко!

Я відчував з яскравістю дня велике бажання і задоволення дитини бачити мене в чистоті та теплі, і знайшов у собі силу заговорити. Я витер очі й обійняв її.

- Ні, що ти, я не плачу, я радію. Ти розумієш, Харі, є рухи серця, за які варто, можливо, заплатити цілим життям. Я тільки тепер це зрозумів. Працюючи, - а мені знадобиться ще років п'ять, - я згадуватиму твоє серце і дбайливі твої ручки».

Ферроль закінчив свою розповідь, запалив люльку і сидів у задумі, опустивши голову.

А Флетчер дивився на нього і тихо говорив:

- Як правильно ви вчинили... Як правильно!

***

Наступного дня на терасі Флетчер пригощав Ферроля сумішшю апельсинового соку з лікером, і водночас оглядаючи свою рушницю.

- Чудово! Тонка робота!

Він залишився задоволений і радісно вітав гарну, посвіжілу і бадьору Хариту, що вийшла до них.

Міранда, зазвичай суха і стримана, подала на стіл сніданок. Весело розмовляючи з батьком і хазяїном Харита вминала ніжний омлет із мисливськими ковбасками, запиваючи його соком.

– А! Я чую гавкіт собак! Це Вансульт! - раптом вигукнув Флетчер і, відсунувши тарілку, витер серветкою руки.

Справді, кам'яними доріжками двору вже мчали два доги, білі з коричневими плямами. А за ними з'явився стрункий і гнучкий вершник.

Це був Генрі Вансульт – високий чоловік років двадцяти восьми.

Смаглявий рум'янець на всю щоку, широкі плечі й веселі блакитні очі Генрі запозичив від батька, а кучеряве на лобі та скронях світле волосся — від матері. Невеликі світлі вуса відтіняли простодушну, але тверду усмішку цього на диво безтурботного обличчя. Талію вершника охоплював пояс-патронташ, решту костюма складали коричневий капелюх, сплетений з стебел місцевої трави, біла сорочка і чоботи, прикрашені срібними шпорами. За спиною висіла рушниця.

Вансульт голосно привітав Флетчера і додав:

- Скоріше, мій друже, сідлайте вашого Оберона! У лісі виявлено сліди ягуара. Здається, його лігво біля Жовтої гори. Я не пожалкую, обіцяю вам його шкуру, якщо поділите зі мною нудний шлях у ті місця.

- Шкура ваша, Генрі, забирайте її собі, - відповів Флетчер, - у мене гості, та й вам, я думаю, не заважає, хоч на час, залишити вашого коня і сісти з нами до сніданку.

Смішно витріщивши очі, від чого обличчя набуло розсіяного виразу, Генрі залишив сідло досить охоче, лише пробурмотів:

- Спека буде нестерпна. Що скажуть про мене N та Z?

Тим часом доги, виваливши мокрі язики, лягли в тінь під деревом, зовсім не нарікаючи на затримку. Здивовано піднявши брови, Вансульт свиснув, і, доручивши коня Скаберу, одному з робітників маєтку, зійшов на терасу для знайомства з новими гостями.

Харита сиділа в кріслі - гойдалці з посмішкою спостерігаючи за молодим мисливцем, тому Генрі якийсь час почував себе трохи скуто. Він кинувся в плетене крісло, відкинувши ноги, витираючи спітнілу шию хусткою.

Зустрівшись очима з Харитою, він миттєво посміхнувся і тут же сів чинно.

- Чудовий день для полювання, не знаходите? — звернувся він до дівчини, на що та насилу втримала сміх.

- Мені здається, що сьогодні сонце ваш головний суперник.