Іван Якович Франко - «Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори

class="stanza">

православні з України,

зібрані у місті Луцьку

на братерськую пораду,

шлють благання і привіт.

Богу дякуєм святому,

він про нас не забуває

і важкії нам спокуси

шле для нашого добра.

Що важкі його удари

нас кують, мов те залізо,

з жужелиці очищають

і гартують, наче сталь.

Богу дякуєм святому

й молитвам тих богомольців,

що тягар хреста на плечі

за братів своїх беруть.

Ласкою Його святою

й молитвами богомольців

стоїмо ще твердо в вірі

і не тратимо надій.

Б’ють на нас і ясно, й тайно

вороги непримиримі,

напасті, і брехні, й зради

нас підкопують і рвуть.

Відреклись нас сильні світу —

і князі, і воєводи, —

кинули Христове стадо,

(за мамоною біжать.

Наші пастирі духовні

поробилися вовками,

шарпають Христове стадо)

і отруту в душі ллють.

Мов голодний лев пустині,

так ричить у нашім горі

голос лютої наруги:

„Де ваш Бог? Де ваша міць?“

Тим-то ми, маленький човник

серед хвиль отих бурхливих,

з молитвами і сльозами

раду радити зійшлись.

Тямлячи слова Христові:

царство Боже — труд великий,

і трудівники одні лиш

завойовують його, —

тямлячи твою науку,

що, як пастирі нас зрадять,

треба нам, самому стаду,

про свое спасіння дбать, —

обмірковували разом,

як би нам від сеї бурі

хоч малесеньким оплотом

церков Божу захистить.

І прирадили зібрати

в одне огнище всі сили,

щоб велике, спільне діло

поспівало і росло.

І отсе шлемо до тебе,

чесний батьку наш Іване,

своїх братчиків з благанням:

будь ти нашим стерником.

Поверни ти на Вкраїну,

зігрівай нас своїм словом,

будь між нами, мов та ватра

у кошарі пастухів.

Ватра, що холодних гріє,

дає світло серед ночі

і лякає злу звірюку,

душі радує живі.

Будь ти нам духовим батьком,

будь нам прикладом високим,

будь молитвою душ наших,

нашим гаслом бойовим.

Поміркуй: тяжкі негоди

насаджають в душах злобу,

ненастаннії наруги,

замуровують уста.

Поміркуй: неправда й кривда,

як та хижая вовчиця

у своїм гнізді смердючім,

родить хижих вовченят.

Поміркуй: лукавство й зради

убивають правдомовність,

а в кого затруте серце,

той отрутою й плює.

Батьку, батьку! Люте горе

вже калічить наші душі;

вовченята, хоч беззубі,

вже повзають серед нас!

Батьку, батьку! Від ударів

гнуться наші чола й спини,

і отрутою страшною

накипає нам душа!

Покажися тут між нами,

як старий борець незламний!

Один вид твій нас, похилих,

напростує, покріпить.

Слухай, рідна Україна,

стара мати-жалібниця,

голосом плачливим кличе

свое любеє дитя.

Врем’я йде на неї люте,

перехресная дорога

перед нею — хто покаже,

яким шляхом їй іти?

Не згордуй же сим благанням!

Поспішай спасати матір!

Може, голос твій і ум твій

все поверне на добро».

А на верхнім боці карти

припис був: «Післанці руські

ждуть на відповідь до завтра,

завтра будуть на скалі».

XІ

По печері ходить старець,

хрест до груді притискає,

молитви тихенько шепче

і не думає про лист.

«Хрест — моє добро єдине,

хрест — одна моя надія,

хрест — одно моє страждання,

одинока вітчина.

Все, що понад ним,  — омана

і чортячая спокуса;

лиш один тут шлях правдивий

і спасенний — шлях хреста.

Що сей лист і що сей голос?

До кого? До старця Йвана.

Старця Йвана вже немає,

він умер, умер для всіх.

Що мені до України?

Хай рятується, як знає, —

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа.

Адже я слабий і грішний!

Я не світоч, не месія,

їх від згуби не відкуплю,

Сам із ними пропаду.

Ні, не зраджу свого Бога,

не зламаю заповіту

і ярмо хреста отсього

до могили донесу.

Близько вже. Мабуть, для того

б’є на мене вал остатній

і остатня часть дороги

так болюща і важка.

Вже недовго. Боже! Боже!

Облегши мені тягар мій!

Просвіти остатню стежку,

що мов губиться у млі!»

Усю ніч молився старець,

обливав лице сльозами,

до хреста старечі груди,

мов до матері, тулив.

Він ридав, шептав і кликав,

та було довкола темно

і в душі страшенно темно,

і просвітлення не йшло.

А коли воскресло сонце,

він сидів і ждав тривожно,

поки камінь загуркоче,

голос ізгори озвесь.

Ось гуркоче глухо камінь,

старець разом стрепенувся,

та рука не простяглася,

він на знак не відізвавсь.

«Старче Йване! Старче Йване!» —

кличе голос, і здається,

що се крик тривоги, болю,

що рятунку просить він.

«Старче Йване! Старче Йване!

Се посланці з України,

се твої убогі діти.

Старче Йване, відізвись!»

Старець слухав, дух заперши,

його ухо жадно ссало

український любий