Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

38.2

І в мій бік шугає рій чорних стріл. Вони прошивають мене наскрізь, пропалюють льодом, виморожуючи все живе в мені, але якимось дивом не вбивають. Натомість розтинають трос. І я з диким вереском падаю вниз.

Са-ард, озирнувшись, блискавкою кидається навперейми. Відштовхнувшись потужним хвостом від підлоги, стрілою злітає в повітря, перехоплюючи мене буквально на льоту і звиваючись навколо своїм довгим напівзміїним тілом, захищаючи й приймаючи всі наслідки від падіння на себе.

Від удару об його броньовані груди у мене вибиває дух. А потім ми вже вдвох стрімголов котимося вниз по сходах, збиваючи імар, що приготувалися до бою, наче кеглі.

− Ж-шива? − підіймає щиток і стурбовано заглядає мені в обличчя, коли клубок з наших тіл нарешті зупиняється.

− Начебто, − посміхаюся розбитими губами.

− Тримайся, − наказує жорстко.

А наступної миті його буквально відкидає від мене на добрий десяток метрів. Скотившись з на-агарського хвоста, я з жахом дивлюся на величезний спис із чистої темряви, що прибив коханого до стіни.

Імар зляканою мошкарою розлітаються геть.

− Бачиш, Женю, до чого привів твій опір? − шипить Хамана, неспішно спускаючись сходами. – Я вб'ю їх. Прямо на твоїх очах. Розірву на шматки. Примушу скупатися в їхній крові. А потім, коли твоє переродження закінчиться, відправлю тебе до рідного Всесвіту, щоб твоїми ж руками убити цю жалюгідну нікчему, яку Абсолют зробив своєю провидицею. Ти приготуєш свій світ до служіння мені.

Сяк-так підвівшись на ноги й накульгуючи, я задкую назад, невідривно стежачи за кожним її рухом.

Здається, все моє змучене тіло тепер суцільний біль. Його так багато, що я вже практично не відчуваю нічого фізично, усвідомлено наказуючи біосинтезоїдному організму рухатися і функціонувати, відкинувши всі протоколи самозбереження, діяти попри все.

− Дай їм спокій! − гарчу, вже без тіні страху дивлячись монстрові у вічі.

− Навіщо мені це робити, дурне дівчисько?

− Бо не вони тобі потрібні. Ти можеш досягти свого і без їхнього залучення. Отже, можеш відпустити. Зараз.

− Відпустити? І позбавити себе такої забави? А що я отримаю натомість? – нерви викручує моторошним сміхом.

− Що ти хочеш? – висуваю підборіддя.

− Ти знаєш, Женю. Схилися переді мною. З'єднайся зі мною. Стань частиною мене. І я відпущу твоїх коханців. Якщо ти сама ще хотітимеш цього.

− Ж-шеня, ні! − чую я позаду себе хрип Са-арда. − Не смій!

− Гаразд, − випалюю, готова зробити що завгодно, аби зберегти їм життя. − Я зроблю, як ти хочеш. А ти відпустиш їх живими. Зараз. Присягнись!

− Треба ж. Так от заради чого ти готова продати душу, − вона насувається на мене. Оточує своєю темрявою. Мов у прірву затягує. − Гаразд. Присягаюся. На коліна, раба.

Таке звернення шкрябає до нудоти. Але я змушую себе високо підняти голову і плавно опуститися на коліна, як вона велить. Дивлюся в палаючі очі без страху та сумнівів. І в ту ж мить мене знову пронизують нитки голодної темряви, просочуючись у розум і душу. Маслянистою рідиною заливають рота, чорною пеленою затягують очі, наповнюють кожну клітинку, перетворюючи, змінюючи, підкоряючи…

А далі все трапляється практично в одну мить. Позаду розлючено гарчить Са-ард, явно намагаючись вирватися. Крізь багряний туман я бачу, як на Хаману чорною блискавкою кидається Шоа-дар, розтинаючи бік тварюки та відсікаючи їй одне крило. А я падаю рачки й хапаю уламок списа, кинутого кимось з імар і поміченого мною раніше. А потім, уперши його держаком у підлогу, всією своєю вагою кидаюся на вістря, пробиваючи грудну клітку свого біосинтезоїдного тіла. Поки можу. Поки вільна.

Пронизане лялькове серце, безпорадно тріпнувшись кілька разів, робить останній удар і завмирає. Разом з останнім вдихом, з губ стікає цівка крові.

Мою свідомість закручує у темній вирві болю та холоду. Висмикує з уже мертвої оболонки. Розвіюючи.

Розлючене виття Хамани я чую вже як у тумані. Виття пораненого монстра. Зв'язавши нас, вона й себе прирекла на смертельну агонію. І я тепер усвідомлено тягну її за собою, просочуючи болем, вимотуючи, змушуючи ув'язнути в небутті. Щоб дати своїм на-агарам більше шансів упоратися з цією мерзотою.

Ти не отримаєш мою душу, тварюко. Вона належить лише мені. І двом хвостатим, які ризикнули заради мене всім.

Останнє, що я бачу, це почорніле тіло Хамани, що корчиться на підлозі храму імар. І двох на-агарів, що схилилися над зламаною лялькою з моїм обличчям.

А потім приходить спокій.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно