Мирний - Повія, Мирний

бо­же­вiльним пог­ля­дом оки­нув по­горiле дво­ри­ще i, за­тi­пав­шись, упав на ко­лi­на, тяж­ко за­стогнавши. Так сто­гне звiр, за­ба­чив­ши уби­то­го сво­го товар­иша, або виє во­вчиця, узд­рiв­ши роз­ме­та­ну ди­ти­ну.

У Хрис­тi во­лос­ся под­ра­ло­ся вго­ру вiд то­го страш­но­го за­воду. Ориш­ка, пе­рест­ри­бу­ючи че­рез ку­пи зо­ли та голове­шок, пiдс­ко­чи­ла до йо­го i опус­ти­ла ру­ку на пле­че.

- Василю! - ти­хо обiз­ва­лась во­на, лю­бо заг­ля­да­ючи йо­му ув очi. - Не жу­рись!

Кравченко гля­нув на неї i за­ре­го­тав­ся, страш­но, бо­же­вi­льне за­ре­го­тав­ся.

- Не жу­рись? - спи­тав вiн її, ре­го­чу­чись. - Глянь! Глянь! Глянь на оте! - ухо­пив­ши за ру­ку, скрик­нув вiн, ука­зу­ючи дру­гою на по­же­жу. I по­тiм, ки­нув­ши Ориш­ку, зняв ку­ла­ки уго­ру, не вид­но до ко­го скрик­нув: - Це все ви! Ви ме­нi на­робили! - ки­нув­ся зно­ву у ву­ли­цю.

Люди не звер­ну­ли на те нi­якої ува­ги. Во­ни зна­ли своє - розг­рi­ба­ли ку­пи та за­ли­ва­ли огонь. Хрис­тя тiльки по­чу­ла, ко­ли пi­шов Крав­чен­ко, хтось обiз­вав­ся: "Бач, як вiдьма утi­шає лу­ци­пi­ра! Во­рон во­ро­ну ока не вик­лює!" Дех­то важ­ко зiтх­нув.

Христя, мер­щiй клик­нув­ши ба­бу, пiш­ла до­до­му. Важ­ка ту­га ле­жа­ла на її сер­цi. На її щас­тя, тiльки що всту­пи­ли в двiр, як приїхав Ко­лiс­ник. Хрис­тя, на­че рiд­но­му батько­вi, йо­му зра­дi­ла. По­ча­ли­ся пе­ре­ка­зи, пи­тан­ня. Ки­ри­ло роз­ка­зу­в­ав про по­же­жу, Ориш­ка до­да­ва­ла: "Та йо­го, паночк­у, свої пiд­па­ли­ли". Ко­лiс­ник мовч­ки слу­хав. I не ска­зав нi сло­ва нi Ки­ри­ло­вi, нi Ориш­цi. Вiн клик­нув Хрис­тю в кiм­на­ту i зачин­ився там з нею.

- Що ти зля­ка­ла­ся, ду­роч­ко? - спи­тав вiн її, ве­се­ло зазира­ючи у її пох­му­рi очi.

- Я те­бе, та­ту, хо­чу про­ха­ти… - по­ча­ла во­на, за­пи­на­ючись на сло­вах.

- Об чiм? Про що?

- Оддам я тi гро­шi, що ти дав ме­нi, на­зад. Хай усе бу­де по-давньому.

- Як по-давньому?

- Так. Хай сло­бо­жа­ни во­ло­дi­ють став­ком i го­ро­да­ми.

- Не ка­жи ме­нi сього. Не ка­жи, ко­ли не хо­чеш сер­ди­ти, - су­во­ро од­ка­зав вiн. - Не бу­де по їх! Я не хо­чу, щоб бу­ло по їх. Я не хо­чу па­лi­ям при­вiд да­ва­ти. Я їх зни­щу, тюр­ми ни­ми на­чи­ню. Во­ни не ба­чи­ли ще ме­не сер­ди­то­го! - гу­кав Колiс­ник i, клик­нув­ши Ки­ри­ла, ве­лiв йо­му пе­ре­да­ти Кравченк­овi, щоб не жу­рив­ся, що вiн дав йо­му де­ре­во з лi­су на но­ву бу­дiв­лю, а по­ки що хай, ко­ли хо­че, пе­ре­хо­де жи­ти у двiр до йо­го.

- Тепер лi­то, де-не­будь пе­ре­бу­де, - до­дав Ко­лiс­ник i, по­зiхнувши, вис­лав Ки­ри­ла i Хрис­тю i за­раз лiг спа­ти.

IX

***

Сумним та неп­ри­вiт­ним став Хрис­тi Ве­се­лий Кут пiс­ля то­го ча­су. Здається, у йо­му нi­що не пе­ре­мi­ни­ло­ся: людське не­щас­тя, зняв­шись ог­нен­ним ви­хо­ром, знес­ло од­но тiльки Крав­чен­ко­ве дво­ри­ще на сло­бо­дi, та й то, по­мiч­чю Ко­лi­с­ни­к­овою, вiн уже мiс­це роз­чис­тив, по­вiт­ку нап'яв, со­хи на ха­ту вко­пує… А в пансько­му дво­рi як бу­ло, так i зо­сталося. Вiн, як та квiт­ка, зняв­ши ви­со­ко свою го­ло­ву, стоїть на го­рi, кра­сується на всю око­ли­цю, у но­гах у йо­го сло­бо­да роз­тягнулася, по­за ним лiс буяє. I сон­це встає, свi­тить i ля­гає, як i вста­ва­ло, свi­ти­ло й ля­га­ло; го­ро­ве по­вiт­ря чис­те, про­зоре, па­ху­че… Все те, як i спер­шу бу­ло, зосталося­. Тiльки не та­ким во­но здається Хрис­тi.

Дворище, чис­те i крас­не, здається їй хи­жим та лю­тим, на­че шульпi­ка знес­ла­ся уго­ру i звiд­ти сте­ре­же свою здо­бич. Сон­це - та­ким iск­рис­тим, пе­ку­чим, мов во­но тим тiль­ки до­са­ди­ти хо­че, про­зо­ре по­вiт­ря од­дає го­рi­лим, са­док i лiс - нi­ми­ми свiд­ка­ми людсько­го ли­ха, кот­рi глу­хо шум­лять, таємно по­хи­ту­ючи своїми ку­че­ря­ви­ми го­ло­ва­ми. Ще­бетливi пташ­ки i тi їй на­до­ку­чи­ли. З нi­мою ту­гою стрi­ває во­на яс­ний ра­нок, з ту­гою хо­вається вiд прик­ро­го Ориш­чиного пог­ля­ду цi­лий дов­гий день, з ту­гою про­во­де сон­це до спо­кою i з ту­гою ля­гає спа­ти. Нiч­на тем­но­та криє її са­мот­нi сльози, з кот­ри­ми во­на удень боїться по­ка­за­ти­ся пе­ред людьми.

Люди, зви­чаї їх, своє жит­тя на­вiть спро­ти­вi­ло їй. Все те та­ке об­рид­ле та неп­ри­вiт­не, все те не має нi­якої ра­дос­тi у її сер­цi, нi­якої втi­хи. Нав­па­ки - все те бу­де який­сь таємний страх, кот­ро­го во­на нi­як не поз­бу­де, з кот­рим нiг­де не схо­вається. I хоч би од­на ду­ша, пе­ред кот­рою во­на розк­ри­ла свое сер­це, кот­ра зли­ла хоч од­ну сльози­ну на її бо­лю­чу ви­разку. Яка б та сльоза зда­ла­ся їй i теп­лою, i цi­лю­щою. Нi, не­має! Оди­но­ка, як би­ли­на в по­лi, як си­рот­ли­ве стеб­ло од­но од­ним у сте­пу се­ред снi­гу, так во­на се­ред лю­дей. Час­тi­ше i час­тi­ше ста­ла во­на по­вер­та­ти­ся до сво­го прой­шло­го, до сво­го жит­тя ще у се­лi, ще до служ­би у го­ро­дi: яке во­но здається їй те­пер при­вiт­не та утiш­не. Тi не­ве­лич­кi незгод­и, той хо­лод i го­лод, тi не­дос­та­чi тяж­кi не кло­по­та­ли i тро­хи її го­ло­ви; як квiт­ка у са­доч­ку, розц­вi­та­ла во­на пiд лю­бим пог­ля­дом ста­рої неньки. I свiт, i лю­ди зда­ва­ли­ся та­ки­м­и гар­ни­ми, на дум­цi од­нi ве­се­ло­щi. Ох, ко­ли б мож­на все те на­зад по­вер­ну­ти! Ко­ли б мож­на цi­лу вер­веч­ку не­згод, страж­дан­ня од­ним ма­хом ру­ки вир­ва­ти з її жит­тя, з якою б охо­тою во­на рво­ну­ла! Нiт, не та­кий пи­сар пи­сав, не та­ким ог­нен­ним пе­ром упи­сав вiн те на її сер­цi, щоб йо­го мож­на вир­ва­ти. I те­пер до­вi­ку прий­деться но­си­ти­ся з тим ли­хом, до су­ду не ски­да­ти тяж­кої ва­ги йо­го з своєї шиї… вiят­ись… По­вiя… по­вiя… бiльше нi­чо­го.

Та наз­ва, те сло­во, як хо­лод­ним вiт­ром, об­да­ва­ло її всю, мо­ро­зом ку­ва­ло i сер­це, i ро­зум, во­на вся ка­ме­нi­ла вiд йо­го, а все но­си­ла­ся з ним, як з чимсь ра­зом i до­ро­гим, i гiр­ким. Нi­як йо­го не за­бу­де, всю­ди во­но пе­ред нею i з нею, мов по­чуття ли­ха яко­гось, мов оз­на­ка ка­ри, кот­ру на­ло­жи­ла на неї гiр­ка до­ля.

Хоч би утек­ти вiд­сю­ди ку­ди-не­будь, хоч свiт за очi, аби утек­ти! Мо­же, там, мiж iн­ши­ми людьми, во­на оха­неться, спо­чи­не; мо­же, їх сто­сун­ки не бу­дуть ста­но­ви­ти­ся так го­стро i бо­ля­че мiж нею i ни­ми, як тут во­но стоїть. Хоч би лi­то ско­рi­ше ми­на­ло, нас­та­ва­ла осiнь. Во­на б поїха­ла у гу­бе­р­нiю i вже то­дi нi­ко­ли не вер­неться сю­ди, нi­яким кала­чем нiх­то її не за­ма­не!

А час iде, як без­но­гий чо­ло­вiк пла­зае, ти­хо, по­ма­лу. Один день за вiк здається. А до осе­нi ще скiльки то тих днiв зо­сталося, дов­гих-пре­дов­гих, га­ря­чих та пе­ку­чих? Ще й косо­виця не нас­ту­пи­ла, а там жни­ва. Та ще цi­лий вiк! Зоск­нi­ти мож­на за той дов­гий час!

I Хрис­тя справ­дi скнi­ла. Ве­се­ле мо­ло­де лич­ко поб­лiд­ло, на бi­ло­му, як мар­мур, чо­лi прой­шла неп­ри­мiт­на смуж­ка i впо­довж йо­го пе­ре­пи­са­ла. В чор­них ог­нен­них очах потухл­и iс­кор­ки га­ря­чi, зос­та­ла­ся од­на неп­ро­зо­ра тем­но­та…