Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

металевої ноги. Аж в голові у нього все обертом пішло. А Дарт Вейдер вже підстрибував до Соньки, хапав її під пахви та й тягнув до найближчого торосу.

Але тягнув якось дивно. Наче очікуючи чогось. Голова дівчини безвільно теліпалася з боку в бік і Кременчук, нарешті, не витримав.

— Ах, ти, гніда! — перестрибнув він через завмерле тільце Нкси, все вкрите якою зеленавою рідиною. Кров це, чи що?

— Ах, ти, недоробок електричний! — почулося з боку Норильцєва, що вже сидів, трусячи головою, аби витрусити з неї останні памороки. — Ах, ти, сволота! Відпусти жінку, відпусти!

Дарт Вейдер знову зашипів, але з якимось задоволенням.

Чи це здалося Богданові? Ні, не здалося. Бо Його Нескінченність вже навіть не шипів, а булькотів якимсь глибоководним реготом. А потім… А потім, наче непотрібну ганчірку відкинувши Такаманохару, кинувся просто на Кременчука.

Той навіть злякатися не встиг, мимохіть заплющуючи очі. Розпашіле обличчя обдало подувом прохолодного вітерцю. Богдан очікував, що зараз його зіб‘ють з ніг, розпочнуть трусити, краяти та шматувати, але… Але нічого не відбулось. Замість цього…

— Тато! Тату-у-у-уню!!!

Вхопивши Сніжану під пахву, наче легесенький пакуночок, Дарт Вейдер кинувся за понівечений корпус „Софії”, миттєво зникаючи з поля зору. Але залишаючись відображеним в дзеркалах торосів.

— Сніжа-а-а-ано!!!

Богдан зірвався з місця, кидаючись за викрадачем і відчуваючи за плечем спечний подих Норильцєва.

— Соню, Соню! — галасував той на бігу. — Подивіться, що там з Нксою! Поранений він, здається.

А сам намагався, намагався обігнати капітана, але це в нього аж ніяк не виходило.

— Сніжа-а-а-ано!!! — вивертав себе Кременчук, не дивлячись під ноги в своєму блискавичному пересуванні поміж дзеркальних вертикалей, за однією з яких скрився Дарт Вейдер, водночас неясною плямою відображуючись в усіх інших.

Відображень було тисячі. Але через нетривалий час Богдан зрозумів, що це не допомагає, а, скоріше, навпаки.

Не зрозуміло було навіть, як тримати вірний напрямок в цій лискучій мішанині. А пляма електратора зі Сніжанкою під пахвою все меншала, меншала, меншала…

— Ні, ні-і-і-і… Сніжа-а-а-ано… — вже не кричав, а хрипів Кременчук, наштовхуючись на власні відображення з вибалушеними очима й болісно викривленим ротом.

— Капітане, капітане, — ледь не плакало поряд відображення Зоребора Сталевої Десниці, — ми нічого не зробимо зараз, не наздоженемо їх. Повертатися, повертатися треба. Там Нкса, Соня. Поранені. Беззахисні.

— Повертайся! Повертайся! А я увесь цей світ на скалки потрощу, але знайду доньку, знайду! Не загублю я її в другий раз, не загублю!

— Капітане, ти ж бачиш, що ми начебто на дні чаші знаходимось. Дальні тороси явно вище за попередні розташовані, хоча розмір їхній, здається, однаковий.

Повертатися треба. Бінокля хоча б взяти, чи що. І всі відображення в дальніх ропаках вивчити. Знайдемо щось, обов‘язково знайдемо. Не може донька твоя без сліду зникнути в дзеркальності оцій, не може.

***

Вони стояли на обідраній, порубцьованій та покраяній обшивці „Софії”, вивчаючи через бінокль навколишній краєвид. Краще, звісно, було б зовнішніми об‘єктивами це робити, але бортове обладнання поки що не працювало.

Капітального ремонту бортове обладнання потребувало, чим і намагалась займатися десь внизу пані Такаманохара.

З цією пані Кременчук майже не розмовляв. Більше того, намагався як найменше знаходитись поряд з нею.

Мозком він розумів, що не винувата вона у викраденні Сніжани, але серцем… Якби він тоді не кинувся на допомогу Такій-в-мами-харі, то — певен був капітан — нічого б не сталося. Він би горлянку залізну отому електратору перегриз, якби він до них зі Сніжанкою сунувся, а так…

Нкса почував себе дуже погано. Сонька підозрювала в нього пошкодження внутрішніх органів і намагалася лікувати, як могла, але… Але що ми знаємо про анатомію інопланетних істот? Ми навіть про власну анатомію майже нічого достеменно не знаємо. А нанороботи… Може, вигадали вони отих нанороботів? Бо допомоги від них тут не було аж ніякої.

До речі, де це „тут”? Про навколішній дзеркальний світ вони теж майже нічого не знали, не до вивчень було. Єдине, що встигла вивчити Сонька, так це останні данні, які дивом збереглись в пошкоджених комп‘ютерах. Дані ці вказували на те, що всесвіт оцей новий не збігається жодним чином. І не розбігається. І не лине ані вліво, ані вправо. І не крутиться. На місці стоїть цей всесвіт у своєму вічному, лискучому й мертвотному, спокої.

Втім, капітан на всі ці дані не звернув жодної уваги.

Начхати було капітанові на всі всесвіти, вічності, безмежності та інший подібний дріб‘язок. Йому на доньку було не начхати. На ту, яку він втратив і знову знайшов. І знову втратив. Через Такаманохару.

Бінокль обережно снував по величезним кристалам лискучих торосів. В очах аж ломило від напруги та навколишнього металевого сяйва. Сяйва, яке не порушував жодний сторонній порух. Навіть стерильне, прохолодне й безсмачне, повітря було непорушним. Цікаво, чому вони завжди втрапляють туди, де зовнішні умови не шкодять людському організму?

— Капітане, — кахикнув Ігор, відволікаючись від сторонніх думок, — давай я подивлюся. Ти ж втомився вже.

— Не треба. Йди-но краще Такаманохарі допоможи. А я сам тут… І взагалі, залиште мене в спокої, нарешті! Ігор затупцював по опуклій обшивці:

— Капітане…

— Йди. Допоможи. Такаманохарі.

— Слухай-но!.. — розпочав було заводитись Норильцєв і раптом осікся: чи то здалося йому, чи то й дійсно щось змінилося в навколишньому краєвиді?

А за мить по побілілих пальцях Кременчука, якими той стиснув бінокля, хлопець зрозумів, що таки сталося щось.

— Капітане?!

— Не заважай!.. Он там, он там… „Там”, це було трохи правіше і Зоребор вп‘явся в лискучий кришталевий простір, до болю примруженими, очима. „Там” щось відбувалось. „Там” часом відчувався якийсь неясний рух, що аж ніяк не міг зматеріалізуватись в неозброєному оптикою оці.

Побілілі пальці капітана тремтіли. Дрібно-дрібно.

Стурбований Зоребор витанцьовував навколо нього, час від