Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

class="book">— Якби привезли вони тебе до Лубнів та повісили на дибу, то ти такого й не подумав би… Не жалій ніколи свого ворога, сину! Пожалієш — він завтра тебе уб’є.

Глянув малий козак у небо, а там уже зорі зблідли й місяць за обрій хилиться.

— І поспати не дали… — каже, позіхаючи. — Що ж, сідлаймо коней — і гайда?

— Зачекай, — каже йому характерник. — Треба ще росалкам оддячити, щоб не завзялися на нас!

— А як се ми їм оддячити маємо?

— А ось побачиш…

Як тут і росалки тії висипали з кляштора. Певне, усе вже струбили, що було, — облизуються тільки та на Михася з характерником ласо позирають.

— То що, дівчата, — питає Михась, — підпасли коня?

А тая дівка, що як лошиця здорова, й каже:

— Та поскоромилися… Там, правда, потроху на душу припало, бо нас бач яка сила!

І правда воно було, бо як повиходили росалки з монастиря, то стільки їх стало, що всенький пагорб укрили аж донизу! Стоять і дивляться на Михася, аж той злякався трохи.

— Ну, — каже йому тая дівка, — давай тепер нам винагороду…

— А за що се я вам її давати маю?

Росалки й загомоніли обурено.

— А хто коней твоїх одбив і з неволі батька твого січового визволив? — питає росалка, що мов лошиця здорова. — Ти що, забув, лицарю?

— Таж ви за теє он стільки людей із кіньми струбили! Мало вам, еге? — каже малий козак. І тицьнув пальцем тую росалку в живіт. — Оно черево оддудурилося, мов лантух!

Тут вийшов наперед характерник і долоню на плече Михасеві поклав.

— Ні, сину, так не годиться… Що взяли дівчата, теє взяли, а з тебе плата належиться! Якби не вони, то пропали б ми обоє…

— Якої ж плати їм треба?

— В Ир Дажбожий хочемо попасти і янголами поробитися! — загаласували нехрещені душі.

— Доста вже по сьому світові вештатися!

— Так уже сії мочарища та багна у печінки в’їлися, що нехай їм усячина!

— Послужили ми Матінці Ладі, то нехай тепер приймає нас до себе!

Михась тут і второпав, що вони од нього хочуть.

— А як же ж сеє зробити? — питає він у росалок. — Бо я не знаю!

— Візьми Троянів Ключ, — каже йому Обух, — накресли ним Коштрубове свастя у повітрі й скажи: «Ідіть собі з Богом, гожії діви!»

Подумав малий козак, зітхнув та й розшморгнув поворозки. Як дістав він тую ляльку, що на шиї в нього висіла, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Ex, — каже Михась, кинувши оком на тих дівок та на розкоші їхні небачені,— шкода вас відпускати, дівчата… Такі ви гарні!..

— Якби ще людей не їли, то ціни їм не було б! — буркнув Обух.

— А осьо ця дужа яка! — показав Михась на росалку, що здорова як лошиця була. — Так вона мені до вподоби припала, батьку! Ото впорався б я із тим ділом, що Господь мені завдав, то взяв би її та й оженився…

— І що ми з тобою робили б, хлопчику? — питає насмішкувато росалка.

— А що! Я козакував би, а ти мені сорочки прала б, їсти варила, корову доїла…

— Поросят гляділа б, еге? — питає тая дівка вкрадливо.

— Та певно ж! А на Різдво закололи б їх та ковбас напекли і ковбиків… А вони знаєш які добрі!

Як зареготалися росалки, то мало не попадали всі! Аж коні полякалися та захропли — подумали, певне, що роздеруть зараз їх нехрещені душі…

— Ой, держіть мене дві, а то одна не вдержить! — каже тая дівка, утираючи сльози. — Не дитина се, дівчата, а скарб многоцінний… — Та й споважніла. — Не судилася я тобі, хлопчино, у сім житті! Навіть якби одного віку ми були і справді сталося теє, що ти кажеш, то добра з того не вийшло б…

— А то чом?

— Бо доля твоя уже в книгах на небі записана… І назначена тобі не я.

— А хто ж? — питає Михась, насупившись.

— Підростеш, то побачиш… А зараз відпусти наші душі, бо вже й зоряє он у небі.

Озирнувся Михась та й бачить, що яріє крайнебо ясно-червоним огнем, а над річкою вже сонно загомоніло птаство у комишах. Ще трохи — і виткнеться сонце над степами.

Зітхнув він і вже хтів було виголосити тії слова, що підказав йому характерник, — та й зупинився.

— А