Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

через годину. Я, звичайно ж, образилась і сказала, що не повинна пам’ятати про його ліки, не кажучи вже про нагадування у зручний для нього час. Вимагати такого — це вже просто нахабство. Потому я сказала, що теж застудилась і теж п’ю ліки, та йому ніколи не спадає на думку поцікавитися, чи не забула я про них.

— І як відреагував ваш чоловік?

— Він не міг зрозуміти, чому я так дратуюся.

— І як ви пояснили це йому?

— Я сказала, що зробила йому послугу, зателефонувала і нагадала про важливу річ. Але замість подякувати він вирішив, що мені просто нічим себе зайняти, тож я можу зробити це ще раз, аби вивільнити його цінний час для чогось справді важливого і не змушувати думати про різні дрібниці.

— А що сказав він?

— Він іще більше розгубився і сказав, що зовсім не те мав на увазі. Просто він справді вічно про це забуває. А от я пам’ятаю. Тому попросив підстрахувати його, щоби не забути знову.

— Вам не здається, що багато ваших проблем — через надмірне прагнення допомогти? — спитала психолог.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозуміла Галина.

— У мене таке враження, що ви завжди дуже швидко ставите себе на місце іншого, і людина ще не встигла сформулювати свою проблему, як ви вже кидаєтеся на допомогу. Й очікуєте за це вдячності. Проте людині не завжди потрібна саме та допомога, яку пропонуєте ви.

— Тобто ви маєте на увазі, що моєму синові не потрібно було допомагати виправляти помилки, а чоловікові не треба було нагадувати про таблетки?

— Якби їм це справді було потрібно, то думаю, що вони б оцінили ваші зусилля і подякували, — проте вони відреагували незацікавлено.

— Тобто я проявляю забагато ініціативи?

— Можливо, вам варто навчитися допомагати лише тоді, коли вас про це просять, а не завжди, коли ви тільки бачите, що з’явилася проблема.

### 1946

Якось узимку Софія, повертаючись додому після роботи у школі, побачила серед руїн одного з будинків дві пари ковзанів: чоловічі та жіночі. Вона забрала ковзани зі собою і вже наступного вечора запропонувала Вільгельмові поковзатись. У Львові вона часто їздила трамваєм на ковзанку, яку заливали взимку на тенісних кортах. Увечері там запалювали ліхтарі та вмикали романтичну музику. Ковзани — то була нагода зустрітися з подругами чи з кавалерами. Щоби Софія не дозволяла собі нічого негідного, вечорами з нею скеровували на ковзанку тету. Та сиділа на лавці під ліхтарем, пила з горнятка гарячу каву (вдома їй не дозволяли пити каву через проблеми зі серцем) і, коли напій закінчувався, час від часу встигала крикнути Софії, яка швидко проїздила повз неї:

— Софіє, ходімо додому, тети голова болит.

Софія купувала теті гріте вино, і на деякий час голова боліти переставала. Після ковзанки Софія з тетою поверталися додому розпашілі та задоволені. Удома на них зазвичай чекала мама з чаєм і з тістечками з української цукерні «Фортуна нова». Відколи Климентина Авдикович, удова письменника Ореста Авдиковича та сестра громадського активіста Мирослава Січинського, відкрила, за підтримки митрополита Шептицького, свою цукерню, Софіїна мама завжди купувала солодощі тільки там. І не лише тому, що вони були дуже смачні, бо добре смакували й солодощі з інших львівських цукерень: Залевського, Бенецького, ще деяких. Мама була дуже горда з того, що нарешті з’явилася гідна українська цукерня — конкурентка для польських, яку до того ж відкрила жінка. Софія найбільше любила чоколядки зі серії «Солодка історія України», де на обгортках було намальовано портрети українських можновладців од Володимира Великого до гетьмана Скоропадського.

Вільгельм, ясна річ, погодився поковзатися, як і личило бравому воякові, та не зізнався, що багато років не практикувався. Колись давно, ще в Живці, вони теж узимку каталися на ковзанах, але ще тоді Вільгельм був єдиний у сім’ї, кому ця розвага не подобалася. Він так-сяк навчився триматися на ногах, але йому завжди крутилася голова й він часто падав. Згодом Вільгельм припинив ці вправи і залишався вдома, коли всі діти виходили на ковзанку.

Й ось настав той вечір, коли Софія та Вільгельм узяли ковзани і пішли шукати якусь подобу ковзанки у Пратері. Шукати довелося недовго. Вільгельм і Софія сіли на лавку під єдиним уцілілим ліхтарем і перевзулись у ковзани.

— Ну, що, поїхали? — сказала Софія і легко й елегантно рушила по колу.

Вільгельм підвівся, в голові йому закрутилося. Він спробував відштовхнутися так само, як те щойно зробила Софія, — а вона вже їхала йому назустріч, простягаючи руку. Та він не втримався на ногах, які раптом роз’їхались урізнобіч, і повалився просто на Софію. Вона впала навзнак і боляче вдарилася головою.

— Вибач, я не хотів. Ти ціла? — перелякався Вільгельм.

Отямившись від несподіванки, Софія голосно засміялася.

— Чого ж ти не сказав, що не вмієш кататися? Я буду тебе вчити.

Вона довго і терпляче пояснювала Вільгельмові, як слід триматися на ногах, і він так само завзято силкувався виконувати її вказівки. Та ноги його не слухалися, тремтіли, роз’їжджались, і через