Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

котеджу принесла грілку й горнятко гарячого чаю, яке Суквіндер не могла втримати, бо дрижала, як дрель. Вона вивергала з себе уривки інформації — своє ім’я, ім’я Кристал, ім’я маленького мертвого хлопчика, тільце якого відвезла машина швидкої допомоги. Перехожий з собакою, який витягнув Суквіндер з річки, був, напевне, глухуватий: він давав свідчення в сусідній кімнаті і його гаркітливий рев дратував Суквіндер. Собака, прив’язаний до дерева за вікном, не переставав скавуліти.

Потім поліцейські викликали батьків Суквіндер. Парміндер, поспішаючи до неї з чистим сухим одягом у руках, перечепилася об стіл і розбила улюблену декоративну фігурку власниці.

У маленькій ванні глибока брудна рана на нозі Суквіндер забризкала пухнастий килимок багряними плямами; коли рану побачила Парміндер, вона одразу ж крикнула Вікрамові, який саме голосно дякував усім у коридорі, що Суквіндер треба везти до лікарні.

У машині вона вкотре виблювала, і мама, що сиділа на задньому сидінні, витерла їй рот. Цілу дорогу до лікарні Парміндер з Вікрамом голосно розмовляли: Вікрам постійно повторював, що «їй треба ввести знеболювальне» і «доведеться обов’язково накласти шви»; а Парміндер на задньому сидінні тримала доньку, яку не переставало нудити, і бурмотіла:

—  Ти ж могла померти. Ти ж могла померти.

Суквіндер почувалася так, ніби вона й досі під водою.

Щось не давало їй дихати. Вона намагалася перекричати це щось, хотіла, щоб її почули.

—  Кристал знає, що він мертвий? — спитала вона, цокочучи зубами, і Парміндер, не розчувши, попросила її повторити запитання.

—  Я не впевнена, — врешті відповіла вона. — Ти ж могла померти, Веселушко.

У лікарні Суквіндер знову змусили роздягтися, але цього разу з нею за ширмою була мама, і Суквіндер занадто пізно зрозуміла свою помилку, коли побачила нажаханий вираз обличчя Парміндер.

—  Боже мій! — скрикнула вона, вхопивши Суквіндер за лікоть. — Боже мій, що ти з собою зробила?!

Суквіндер не могла говорити, вона знову залилася слізьми і затряслася. Вікрам цитьнув на всіх, включно з Парміндер, щоб дали дівчині спокій і, чорт забирай, поквапились, бо їй треба промити рану, накласти шви, дати знеболювальне і зробити рентген…

Трохи згодом її вклали на ліжко, з обох боків якого сиділи батьки і погладжували їй руки. Вона зігрілася і більше не дрижала, а нога вже не боліла. Небо за вікнами зовсім стемніло.

—  У Говарда Моллісона знову інфаркт, — почула вона слова матері, що розмовляла з батьком. — Майлз вимагав, щоб я їхала до них.

—  От нахаба! Посоромився б, — відповів Вікрам.

На подив сонної Суквіндер вони більше не розмовляли про Говарда Моллісона, а просто мовчки гладили їй руки, аж доки вона заснула.

В іншому краю лікарняного корпусу, в пошарпаній блакитній кімнатчині з пластиковими стільцями і акваріумом в кутку, по обидва боки від Шерлі сиділи Майлз із Самантою і чекали новин з операційної. Майлз і досі був у капцях.

—  Не можу повірити, що Парміндер Джаванда до нього не прийшла, — вкотре повторював він надірваним голосом.

Саманта встала, пройшлася повз Шерлі, обняла Майлза і поцілувала його у вкрите сивиною волосся, вдихаючи добре знайомий запах.

Скрипучим здушеним голосом Шерлі промовила:

—  А я й не дивуюся, що вона не прийшла. Я не дивуюся. Жахіття.

Від колишнього життя, від колишньої впевненості їй залишилось тільки одне — цілитись по завчених мішенях. Шок витіснив з неї майже все: вона вже не знала у що вірити, ба навіть — на що сподіватися. Їй здавалося, що той чоловік в операційній — зовсім не той, за кого вона колись вийшла заміж. Якби ж то можна повернутися у ті щасливі, упевнені дні, доки вона не прочитала того жахливого повідомлення…

Може, треба почистити увесь сайт. Цілком прибрати форум. Вона боялася, що Привид знову повернеться, щоб повторити ті гидомирні речі…

Їй захотілося негайно бігти додому і заблокувати сайт, а тоді раз і назавжди знищити «ЕпіПен»…

«Він бачив… Я знаю, що він бачив…

Але я б ніколи такого не зробила, справді. Я б на таке не пішла. Я просто була в шоці. Я б такого ніколи не зробила…»

А що, як Говард виживе і його перші слова будуть: «Побачивши мене, вона вибігла з кімнати. Вона не зразу викликала швидку. Вона тримала великий шприц…»

«Тоді я скажу, що йому пошкодило мозок», — виклично подумала Шерлі.

А якщо він помре…

Поруч з нею Саманта обіймала Майлза. Шерлі це не подобалось: це вона має бути в центрі уваги, це її чоловік лежить поверхом вище і бореться зі смертю. Вона хотіла бути, як Мері Фербразер, щоб нею захоплювались, хотіла стати трагічною героїнею. Ой не так вона все уявляла…

—  Шерлі?

Рут Прайс у сестринській одежі квапливо увійшла до їхньої палати.

—  Я щойно почула… — зі щирим співчуттям промовила вона. — Не могла не прийти… Шерлі, який жах, мені так шкода…

—  Рут, люба, — промовила Шерлі, встаючи і дозволяючи себе обійняти. — Ти така добра. Це так зворушливо.

Шерлі було приємно знайомити свою подругу-лікарку з Майлзом і Самантою і на їхніх очах отримувати від неї співчуття і жалість. Це був наче маленький ковток її уявного вдівства…

Але Рут мусила повертатися до роботи, і Шерлі знову сіла в пластикове крісло і занурилася в свої невеселі думки.

—  З ним усе буде добре, — шепотіла Саманта Майлзові, що схилив голову їй на плече. — Я знаю, він прорветься. Минулого ж разу все обійшлося.

Спостерігаючи, як у акваріумі метається туди-сюди крихітна переливчаста рибка-неон, Шерлі шкодувала, що безсила змінити минуле, бо майбутнього вона чомусь не бачила.

—  Хтось дзвонив Мо? — спитав трохи згодом Майлз, однією рукою витираючи очі, а іншою — обхопивши ногу Саманти. — Мамо, може, я…

—  Ні, — відрізала Шерлі. — Почекаємо… поки все дізнаємось.

Нагорі в операційній тіло Говарда Моллісона ледве поміщалося на операційному столі. Його розрізана грудна клітка відкривала руїни давньої «ручної роботи» Вікрама Джаванди. Над усуненням пошкоджень працювало дев’ятнадцять медиків; апаратура, до якої він був під’єднаний, систематично видавала м’які звуки, сигналізуючи, що він поки що живе.

А глибоко в надрах клініки, у морзі, лежало заморожене тільце Роббі Відона. Ніхто не супроводжував його до лікарні, ніхто не приходив до хлопчика, який лежав у металевому ящику.

III

Ендрю відмовився, щоб його відвозили назад до Дому-на-пагорбі, тому в машині сиділи тільки Тесса й Жирко.

—  Я не хочу додому, — сказав Жирко.

—