Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 17.4

Я сумно посміхнулася і похитала головою, а тоді прошепотіла:

— Ти ж розумієш, що я не знаю рухів, бо ніколи цього не робила, правда? Не боїшся, що я тебе осоромлю, чи відтопчу тобі ноги?

Усмішка Ранмара стала ширшою, ніби він чогось такого від мене і чекав. Його рука залишилася на місці.

— Це буде честю для мене, Агато.

Це був заборонений прийом. Проти правил.

Мені забракло повітря, коли я дивилася на нього, не бачачи нікого і нічого навкруги: ані зацікавлених та хижих поглядів, що інші гості подекуди дарували то мені, то йому, ані ошатності, якою пашіла кожна річ у палаці.

Й, певна річ, після цього відмовити йому я вже не могла.

Я навіть не встигла вдихнути, коли Ранмар притягнув мене до себе й затягнув у коло танцюючих пар.

Раніше, читаючи про те, що для гарного танцю достатньо досвідченого партнера, я не вірила. Ну як це можливо? Як би гарно чоловік не танцював, якщо у нього замість партнерши мішок з-під картоплі, що ані рухів не знає, ані рухатися не вміє, кіна не буде.

Та, як виявилося… чи-то я не такий вже мішок з-під картоплі, чи-то недооцінила танцювальні здібності Ранмара. Бо… в нас таки вийшло.

І, якщо спершу я панично дивилася на наші ноги, намагаючись повторювати його рухи, й водночас не відтоптати чоловічі туфлі, то пізніше впіймала себе на тому, що дивлюся йому виключно в очі.

— Це якісь противідтоптувальні чари? — пошепки спитала я. Бо не могла повірити у те, що чоловіче взуття досі не перетворилося піді мною на два чорних млинчика.

Очі Ранмара весело сяйнули, й він закрутив мене, наче у фільмі, перш ніж знов перехопити й притиснути до себе.

— Ні, просто ти чудово танцюєш, — гаряче прошепотів він мені на вухо, викликаючи хвилі сиріт на шкірі.

І не зрозумієш же бреше чи серйозно…

А ми усе танцювали й танцювали, кружляючи серед інших пар, й не помічаючи нікого і нічого навколо.

Ніколи не думала, що танець може бути пристраснішим за поцілунок.

Коли музика стихла, сповіщаючи про кінець чергового танцю, я трохи важко дихала, проте відчувала себе піднесеною, коханою і бажаною. Погляд Ранмара був повністю сконцентрований на мені. І так, мабуть, було б і далі, якби…

— Ранмаре, друже, а я вже думав ти забув про мій день народження!

Я озирнулася і побачила гарного високого незнайомця з темними, мов ніч, кучерями та яскраво-блакитними очима. Одягнений він був так само вишукано, як і Ранмар. А срібна корона на його голові не залишала жодних сумнівів у тому, хто перед нами.

Той теж мене помітив. Усміхнувся й підморгнув.

— Радий бачити тебе і твою чарівну наречену!

Я зашарілася, а Ранмар іронічно вигнув брову, теж всміхаючись.

— Хіба ми могли пропустити таке важливе свято, Ваша Величносте?

Схоже така форма звернення у цих двох була способом піддражнити, бо Вільярд, здається його звали саме так, театрально схопився за серце.

— Крига! Ти робиш мені боляче, коли поводишся, наче ми з тобою чужі. І взагалі, може нарешті представиш мене цій гарній леді?

Ранмар представив. Щоправда вже не так офіційно, й, здається, дозволивши собі зневажливе ставлення по відношенню до королівської особи. Щоправда ця сама особа, тобто Вільярд, навіть не звернув на це уваги.

Схоже вони і справді дуже близькі.

І все було добре, доки він не спитав:

— Леді Арі, дозволите вкрасти вашого норовливого нареченого на хвильку?

Ранмар миттю напружився, та і я, чесно кажучи, не дуже зраділа перспективі залишитися одній у натовпі. Та, з іншого боку, не буду ж я вічність ховптися за його спиною? В Ранмара купа роботи, та й Вільярд, мабуть, збирається обговорити з ним щось важливе. А це, як-не-як не підворіття, а королівський палац. Зала, де купа свідків, і варта. Хіба може бути місце безпечніше, щоб залишити мене на пару хвилин?

Набравши в груди повітря, я м’яко торкнулася його напруженого передпліччя, й посміхнулася.

— Йди, зі мною усе буде гаразд. Не вкрадуть же мене з-під носа у такої купи людей?

Це мало прозвучати як жарт, бо врешті і було жартом, та Ранмар навіть не посміхнувся. Його щелепи були міцно стиснуті.

Схоже моє викрадення не минулося для нього легко.

— Справді, — додала я тихіше, — Я буду тут, коли ти повернешся. Не хвилюйся. Я ж не сама. Тут купа очей. Треба бути божевільним, щоб вчинити злочин в королівському палаці.

І це спрацювало.

Ні, Ранмар не розслабився, й досі не вважав це гарною ідеєю, однак більше не сперечався.

— Я повернуся за хвилину, — пообіцяв він, лишаючи невагомий поцілунок на моїй вилиці, а тоді пішов за Вільярдом, і за якусь мить я втратила їх у натовпі.

Щойно це сталося, я відійшла ближче до однієї з колон, вдаючи елемент декору, й спостерігаючи за іншими гостями. Хтось танцював, хтось розмовляв та дудлив напої, переважно алкогольні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍