Ольга Обська · автор - Обурливо гарна, або Ліки Його Високості, Ольга Обська · автор

— Чому ти посміхаєшся? — Крайдан помітив, як розпливлася у Сніжани на обличчі усмішка.

— Думкам. От думаю, куди ти мене везеш?

— На озеро Ллієнель. Воно у самій глушині.

Ну ось щодо глушини Сніжана правильно здогадалася. Хвилювання знову легким холодком пройшло по тілу.

З кожною хвилиною древній ліс обступав все щільніше і щільніше. І звуки ставали дедалі таємничішими. Десь ухала низьким голосом пташка. У кронах шумів-шелестів вітер.

— Воно варте того, щоб лізти в саму глушину? — Сніжана кинула на Крайдана провокативний погляд.

— Скоро дізнаємося, — незворушно відповів він.

Ліс розступився несподівано. Ще хвилину тому здавалося, що довкола лише глухі зарості, як раптом стежка вивела на берег лісового озера.

Очі відкрилися широко не в силах охопити небесний синій простір. Про-о-о-остір… Простір такий, що хочеться вдихнути його на повні груди, а потім уже не дихати — надовго затамувавши подих. Простір і тиша, яку боїшся сполохати. Настільки тихо навколо, що вухо вловлює легкий передзвін променів сонця, що торкаються синьої гладі.

І раптом здається, що це озеро — єдине, що залишилося у всьому Всесвіті. Але більше нічого і не треба. Потрібен тільки цей чоловік, що поряд із тобою.

— Гарно, правда ж? — почула вона його хрипкий від довгого мовчання голос.

— Так. Воно того варте, — видихнула Сніжана.

Крайдан зістрибнув із сідла і підійшов до неї, щоб зняти з коня. Не просто підтримав. Зробив це повільно. Болісно повільно. Її одурманила близькість його міцного тіла. Усі останні дні він не дозволяв нічого більшого, ніж легкі торкання руками. І зараз почуття обпалили п'янкою новизною.

— Знаєш, навіщо я тебе привіз сюди? — його гаряче дихання торкнулося маківки.

— Навіщо? — серце тремтячою грудкою причаїлося, завмерло.

— Дізнався про один північний лаамарійський звичай. Коли чоловік хоче зізнатися коханій у своїх почуттях, він везе її на озеро.

«…зізнатися коханій…» — як дихати після цих слів?

— …особливе озеро з крижаною водою. Таких у Лангоборі лише п'ять. І одне з них Ллієнель.

— У цьому озері крижана вода?

— Так. Навіть у найспекотніший літній день. Чоловік має зайти з коханою у воду — це і є освідчення. Якщо він справді кохає, вода не здасться їй холодною. А якщо кохання взаємне, то і йому.

Він торкнувся губами куточка її губ:

— Ти усміхаєшся? Чому?

Її пробило струмом від цього чуттєвого дотику.

— Дуже по-лаамарійськи, — видихнула йому в губи.

Лише північники могли придумати такий звичай.

— Боїшся змерзнути?

Вона відчула, як його пальці почали розстібати гачки на блузці.

— Згодна ризикнути, — знову усміхнулася вона.

Він притулив її до стовбура дерева. І правильно зробив — коліна підкошувалися. Його щока терлася об її щоку, а руки стягували з плечей тканину блузи. Зі своєю сорочкою він розлучився одним різким ривком. Його рухи ставали дедалі більш рвучкими і нетерплячими. Але коли їхні тіла втратили останні елементи одягу, він завмер. Відступив на крок… Яке це гостре задоволення відчути на собі палаючий погляд коханого чоловіка. Вона цілу вічність дивилася йому в очі, відчуваючи боязкість вивчити його поглядом, подібно до того, як це робив він. Дивна скромність для лікаря.

І все ж таки вона зважилася. Який він був нестерпно красивий, освітлений призахідним сонцем. Дихання перехопило від його могутності, мужності, сили. Від рельєфу м'язів, що так і вабив доторкнутися…

Він узяв її за руку і повів до води. Сніжана помітила, що на поверхні де-не-де плавали тонкі прозорі шматочки льоду. Вода справді крижана. Але Сніжана не відчула холоду. Коли вода торкнулася шкіри, вона відчувала лише дражливе поколювання. Вони повільно йшли, поринаючи все глибше, а потім він раптово притиснув її до себе. Яким гарячим виявилося його тіло, якими тугими напруженими були на дотик його м'язи. Сніжану накрила хвиля насолоди. Чистої дикої нестерпної…

— Я кохаю тебе, — прошепотів він гарячково, терзаючи губи чуттєвим поцілунком, хоча міг би нічого й не казати. Сніжанине лаамарійське жіноче чуття і так не залишало сумнівів — цей чоловік створений для неї…

_________________________

Озеро Ллієнель

_____________________________________________

Мої хороші,
а ось і цікава новина, яку я анонсувала.
Сьогодні почалася публікація моєї нової історії "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності". Все, як ми любимо: інтриги, таємниці, сильні почуття, ненависть та кохання, зрада та щира дружба, непереборна пристрасть та здійснення заповітних бажань.
Істрія публікуватиметься безкоштовно. Запрошую!:)

Коли король благословив свого Радника на шлюб з Елайзою, він розраховував побачити юну наївну наречену. Але коли він зустрів Елайзу, то задумався: чи це не та сама жінка із стародавнього пророцтва?

Але виявилося, що Елайза – це не Елайза зовсім, а Поліна. Якоїсь миті вона опинилася в тілі юної нареченої і тепер втягнута у великі неприємності. Вона стоїть на порозі шлюбу з одним із найвпливовіших людей королівства, але вона дізналася про нього дещо жахливе...

Поліні вже не 18, а 30 років, і вона не та наївна дівчина, якою її бачать інші. Вона готова розпочати гру і довести, що вона далеко не беззахисна овечка. На шляху у неї стоїть шлюб, політичні інтриги та неймовірні події, і вона не має наміру зупинятися. Готуйтеся до битви, яка змінить її долю та майбутнє королівства...

P. S. Нову історію, як і цю, ілюструватиме наш неперевершений ШІ.