Ребекка Куанг - Республіка Дракона, Ребекка Куанг

не бачила міста за межами лазарету, і тепер дивитися на руйнування було нестерпно. Пожежі в зовнішній частині міста не вщухали ще майже цілий день після бою, а згасли лише завдяки дощу. Палац уцілів, хоча й почорнів знизу. Буйна зелень островів у каналах змінилася змарнілими мертвими деревами й попелом. Лазарети були переповнені пораненими. Померлі лежали акуратними рядами на пляжі, чекаючи належного похорону.

Парад Вейсжі був не свідченням перемоги, а визнанням жертви. Жинь цінувала цей жест. Тут не було крикливих музикантів чи показної демонстрації багатства та влади. Війська крокували вулицями, щоб показати, що вони вижили. Що Республіка жива.

Процесію очолила Сайкхажа у приголомшливому лазурово-­срібному вбранні. Поруч крокував Вейсжа. У його волоссі виднілося значно більше сивини, аніж декілька місяців тому, і він трохи накульгував, але ці вияви слабкості лише підсилювали його чесноти. Він був вбраний як Імператор, а Сайкхажа — як Імператриця. Вона — їхня божественна мати, а він — їхній спаситель, батько і водночас правитель.

Позаду цієї небесної пари виднілася вся військова міць Заходу. Призахідницькі солдати вишикувалися на вулицях. Призахідни­цькі дирижаблі повільно пливли в повітрі над ними. Мабуть, Вейсжа пообіцяв увести призахідників у демократичний уряд, але якщо він задумав заявити свої права на всю Імперію, Жинь сумнівалася, що хтось міг його зупинити.

— А де південні Воєначальники? — запитав Кітай. Він усе роззирався, щоб побачити шеренгу генералів. — Їх цілий день ніде не видно.

Жинь оглянула натовп. Він мав рацію. Воєначальників не було. Вона не побачила й жодного вихідця з півдня.

— Гадаєш, вони поїхали? — запитала вона.

— Я точно знаю, що ні. Долини досі заповнені таборами для біженців. Гадаю, вони вирішили не приходити.

— Заради чого? На знак протесту?

— Як на мене, у цьому є сенс, — сказав він. — Це не їхня перемога.

Жинь розуміла це. Перемога під Червоними скелями вирішувала дуже незначну частину проблем півдня. Південні війська проливали свою кров за режим, який і надалі ставився до них як до необхідної жертви. Але Воєначальники жертвували гордістю заради символічного протесту. Призахідницькі війська були їм потрібні, щоб зачистити анклави Федерації на своїх територіях. Вони мали б докласти всіх зусиль, щоб повернути прихильність Вейсжі.

Натомість вони чітко дали зрозуміти свої пріоритети, так само, як зробили це перед нею на тій вуличці.

Вона замислилася, що це означало для Республіки. Південь відкрито не оголошував їй війну. Але й заледве показував готовність покірно співпрацювати. То тепер Вейсжа відправить озброєні дирижаблі, щоб відвоювати Тікані?

Жинь планувала втекти задовго до цього.

Кульмінацією процесії був похоронний обряд для загиблих на березі річки. Тут публіки побільшало. Під скелями вишикувалися цілі юрби цивільних. Жинь не знала, чи то вода просто віддзеркалювала Червоні скелі, але весь канал немовби досі був залитий кров’ю.

Генерали та адмірали Вейсжі стояли строєм на пляжі. Відсутніх позначали стрічками на стовпах. Жинь нарахувала більше стрічок, аніж людей.

— Це ж до біса копати доведеться. — Вона глянула на купи промоклих, гнилих трупів. Солдати багато днів поспіль прочісували воду, витягуючи тіла, бо інакше вони на роки отруїли б воду огидним присмаком продуктів розпаду.

— В Арлоні померлих не ховають, — сказав Кітай. — Їх відсилають у море.

Вони спостерігали, як солдати накладали піраміди з тіл на плотах, а потім відштовхували їх у воду один за одним. Кожну похоронну піраміду загорнули саваном, просякнутим олією. За наказом Вейсжі люди Ежиденя вистрелили залпом полум’яних стріл. Кожна стріла знайшла свою ціль. Похоронні багаття спалахнули з різким задоволеним тріскотом.

— Я могла б це зробити, — сказала Жинь.

— Коли це робиш ти, то й важить це менше.

— Чому?

— Цей жест важливий лише тому, що насправді лучники не ціляться, — Кітай кивнув через плече. — Поглянь, хто тут.

Жинь простежила за його поглядом і побачила Жамсу, Бадзі та Суні, які стояли на краю узбережжя, трохи на віддалі від гурту цивільних. Вони також глянули на неї. Жамса ледь помітно їй помахав.

Вона мимоволі полегшено всміхнулася.

Жинь не мала нагоди поговорити з Цике ще від вечора битви. Вона знала, що їх не пускали до лазарету, і не хотіла здіймати галасу через страх збурити підозри призахідників. Це міг бути їхній єдиний шанс поговорити наодинці.

Вона нахилилася й пробурмотіла Кітаю на вухо:

— Хтось дивиться?

— Гадаю, все нормально, — сказав він. — Поквапся.

Накульгуючи, Жинь пошкандибала до узбережжя так швидко, як тільки могла.

— Бачу, тебе нарешті випустили з ферми смерті, — сказав Ба­дзі замість привітання.

— Ферми смерті? — повторила вона.

— Жамса так називає лазарети.

— Це тому, що вони щодня вивозять трупи в зернових фургонах, — сказав Жамса. — Радий, що ти не одна з них.

— Наскільки все погано? — запитав Бадзі.

Жинь інстинктивно провела пальцями по попереку.

— Можна терпіти. Болить, але тепер я ходжу без допомоги. Ви не постраждали?

— Майже. — Бадзі показав на забинтовану литку. — Порізався, коли стрибав із корабля. Жамса запізно кинув запал і дуже обпік коліно. Із Суні все гаразд. Той чоловік переживе що завгодно.

— Добре, — сказала Жинь і швидко роззирнулася пляжем. На них ніхто не звертав уваги, погляди натовпу були прикуті до погребальних багать. Та все ж вона стишила голос.

— Ми вже не можемо тут лишатися. Готуйтеся втікати.

— Коли? — запитав Бадзі. Не схоже, щоб хтось із них здивувався цій новині. Радше всі троє немовби тільки цього й чекали.

— Скоро. Нам тут небезпечно. Ми вже не потрібні Вейсжі й не можемо розраховувати на його заступництво. Призахідники не знають, що ви з Суні шамани, тож треба на якийсь час залягти на дно. Кітай не думає, що вони втрутяться негайно. Але нам варто забиратися звідси.

— Дякувати богам, — сказав Жамса. — Я вже їх не витримую. Вони страшенно смердять.

Бадзі глянув на нього.

— Справді? І це твоя найбільша скарга? Сморід?

— Страшенний, — наполягав Жамса. — Як кислий тофу.

Суні заговорив уперше за весь час.

— Якщо ти так непокоїшся, то чому б нам не вирушити сьогодні вночі?

— А це ідея, — сказала Жинь.

— Є вказівки?

— У мене немає плану втечі. Я спробувала домовитися з Моаґ, але вона не відповіла. Нам доведеться самотужки вибиратися з міста.

— Є проблемка, — сказав Бадзі. — Ми з Суні сьогодні на нічному патрулюванні. Як гадаєш, їх стурбує, якщо ми зникнемо?

Жинь припустила, що саме тому їх і призначили на нічне патрулювання.

— Коли ви звільняєтеся? — запитала вона.

— За годину до світанку.

— Тоді й підемо, — сказала Жинь. — Прямуйте одразу до скель. Не чекайте біля воріт, це лише приверне увагу. Щойно вийдемо з міста, розберемося, що робити далі. Так годиться?

— Добре, — сказав Бадзі. Жамса й Суні кивнули.

Обговорювати було вже нічого. Вони кілька хвилин постояли гуртом, мовчки спостерігаючи за похороном. Полум’я від багать розгорілося на повну. Жинь не знала, що штовхало похоронні багаття далі в море, але в тому, як вогонь над ними розмивався в повітрі, було щось химерно гіпнотичне.

— Гарно, — сказав Бадзі.

— Ага, — відповіла Жинь. — Справді.

— Ти ж знаєш, що з ними трапиться потім? — сказав Жамса. — Вони