Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

не завжди береться до уваги. Більше того, нерідко свідомо ігноруються основоположні принципи буття, перекреслюються, відкидаються чи замовчуються константи, на яких тримається матеріальний світ. Приміром, деякі автори можуть заввиграшки пересунути з орбіти на орбіту планету, коли вона заважає польоту героїв, не вдаючись до будь-якого мотивування, розповідати про гіперпростір тощо.

Певна річ, фантастика все може, їй усе підвладне. До того ж вважається аксіомою, що популярний жанр не зобов’язаний і не повинен підмінювати прогностику, футурологію. Справді, автоматичне перенесення, лінійна екстраполяція в близьке, а надто ж у далеке майбутнє нинішніх, здавалося б, найперспективніших тенденцій украй рідко дають бажані наслідки, ведуть до істини. З другого боку, не можна не враховувати, що існує глибинний зв’язок часів, що прийдешнє визріває в сьогоденні.

Так, герой одного оповідання після довгої космічної одіссеї повертається до рідних джерел, у святу країну дитинства. І що ж? Не можна допевнитися, куди — в місто чи село — він потрапляє, чим опікується мати. Складається враження, що всі вивчають Всесвіт, розмірковують лише про таємниці простору й часу. Герой неначебто простує стеном, але годі довідатися, чи ще сіють жито-пшеницю, чи на полі відразу виростають запахущі буханці. Автор зі знанням справи змальовує, як персонажі п’ють молоко, але змальовує так, що не здогадаєшся, де його беруть, — може, доять корову, а може, просто натискають, кнопку спеціального автомата. Герой не живе, а ніби існує в соціальному вакуумі, в якомусь абстрактному середовищі, де немає часових координат, історії, пам’яті, традицій, віковічного незнищенного древа народу… Таким обтічним, не закоріненим у конкретику буття оповідям із «середньоарифметичними» героями протистоять фактично всі повісті збірника. Вони насичені або вірогідними, достеменними, або ж гіпотетично можливими, ймовірними реаліями, прикметами, наснажені не умовним, «універсальним», а дійовим гуманістичним пафосом.

Донедавна активно пропагувалася космізація діяльності й мислення гомо сапієнса. Ставилося воістину благородне завдання: оспівати людину майбутнього, сина планети, представника чи не унікальної цивілізації. Однак при цьому випускалася з поля зору складна діалектика земного й космічного, загального й одиничного, інтернаціонального й національного. На авансцену знову ж таки виходив абстрактний, рафінований, відірваний од сущого, неначеб стерильний герой з умовним ім’ям — символом стандартизованої міжзоряної спільності. І духовний світ, і мислення, і почуття такого персонажа-манекена були усезагальні, точніше глобально усереднені, ілюзорні, позбавлені неминущих цінностей. Повісті А. Дімарова, В. Положія, В. Шевчука знову й знову нагадують: поневажання, уніфікація народних начал, забуття корінних закономірностей суспільного розвитку, історичних уроків неминуче принесуть гіркі плоди. Справді-бо, як наголосив Б. Олійник, повертаємося чи то в минуле, чи то з інших планет до отчих порогів.

Щоб собі збагнути: Хто ми? Звідки виростаєм, на чиєму грунті; Щоб не вистрибом курайним Залетіть в майбутнє.

Фантастика навчає нас мислити по-новому, за вищими законами, досконалішими алгоритмами. Та чи завжди навчає вона почувати інакше, ніж учора, сприяє моральному прогресу, утверджує етику майбутнього? На жаль, важко пригадати твори останнього часу, в яких, скажімо, поетизувалася б праця. Зорельоти, казкові міста, навіть штучні планети з рукотворним кліматом з’являються неначе за помахом чарівної палички, молочні ріки в кисільних берегах подаються як даність, щось саме собою зрозуміле. Зате ще нерідко герої завчено хапаються за «бластери», аби з допомогою фантастичної смертоносної зброї розв’язати конфлікти, навести лад у чужих володіннях, утвердити гармонію, добро й милосердя на далеких планетах.

Концептуальна невиваженість багатьох утопій особливо відчутна нині, коли широкий загал знайомиться з раніше замовчуваним важливим напрямом фантастики — антиутопіями. Твори Є. Замятіна, Хакслі, Оруелла не заколисують, а розбурхують душу, спонукають замислитися над вічними проблемами, колізіями, протиборствами добра і зла, правди і кривди, людяності і людиноненависництва, які спрадавна хвилювали людину і які неминуче поставатимуть перед нею не лише. в. близькій, а й далекій будучині.

Реалістичний погляд на минуле й сучасне цілком закономірно вносить істотні корективи і в уявлення про третій вимір — прийдешнє. Відмирають рожеві ілюзії, зникають забаганки, відходить у небуття волюнтаристська маніпуляція священним зв’язком часів.

Фантастика як специфічний інструмент пізнання реальних і гаданих, уявних світів, найчутливіший камертон, генератор новітніх ідей нині глибинно оновлюється, ламає усталені жанрові рамки, намагається заново, прискіпливіше, тверезіше, об’єктивніше, прочитати чи перечитай; і написані, і ще не написані історією сторінки великої книги буття, в якій сусідують, нерозривно переплівшись, минуле, сучасне й майбутнє.

Свого часу Брехт наголосив: «Треба визнати за письменником право користуватися засобами, які йому потрібні, щоб оволодіти дійсністю». Саме під таким кутом зору й слід сприймати вміщені в збірнику твори. Думається, що вони, відбуваючи типологічну єдність і воднораз проблемно-тематичне, стильове багатоголосся сучасної української фантастики, запам’ятаються молодим читачам.

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ,

заступник голови Комісії СПУ з пригодницької та науково-фантастичної літератури.

Про авторів

ДІМАРОВ Анатолій народився 1922 року в місті Миргороді Полтавської області. Закінчив Львівський педінститут. Працював головним редактором видавництва «Радянський письменник». Нині на творчій роботі. Автор книжок «Син капітана», «Постріли Уляни Кащук», «І будуть люди», «Біль і гнів», «Містечкові історії» та ін. Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

ПОЛОЖІЙ Віктор народився 1949 року на Сумщині.. Закінчив Київський державний університет. Кандидат філологічних наук. Працював в Інституті літератури АН УРСР. Нині — головний редактор кіностудії імені Довженка. Автор книжок «Попіл на рани», «Човен у тумані», «Сонячний вітер» та ін. Лауреат премій імені Павла Усенка та імені Горького.

САВЧЕНКО Віктор народився 1938 року в місті Вознесенську Миколаївської області. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Кандидат хімічних наук. Нині — на творчій роботі. Автор книжок «Тривожний крик папуги», «Консульська вежа», «Ночівля в карбоні» та «Тільки мить».

ТАРНАВСЬКИЙ Валентин народився 1951 року в місті Сторожинці на Буковині. Закінчив Київський державний університет. Працював журналістом, нині — на видавничій роботі. Автор книжок «Міські мотиви», «Цвет папоротника», повісті «Нуль» та багатьох оповідань.

ТЕСЛЕНКО Олександр народився 1949 року в місті Донецьку. Закінчив Київський медінститут. Працював лікарем. Нині на творчій роботі. Автор книжок «Дозвольте народитися», «Корида», «Кут паралельності», «Кам’яне яйце»