Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

про виїзд і гарантували, що через три дні він з дружиною вже буде на Заході. Зрештою пропонували «лише» написати прохання про помилування на ім’я президента ЧССР Густава Гусака, без жодних слів покаяння — і вийти на волю. Але, попри шалений моральний тиск, пряму загрозу здоров’ю і навіть самому життю, жодного такого папірця Гавел не підписав. І він ще стверджує: «Я людина дуже не впевнена у собі, майже неврастенік, панікер, що постійно чогось боїться, лякається телефонного дзвоника…»
Президент

Восени 1989 року перебудова в СРСР уже, здавалося, набрала незворотного характеру, в Польщі на перших напіввільних виборах тріумфальну перемогу здобула «Солідарність», вирувала Угорщина. І лише в Чехословаччині панувала цвинтарна тиша, зберігалося всевладдя комуністичних номенклатурників, не існувало жодних масових легальних демократичних рухів. І раптом грянула Оксамитова революція. 17 листопада відбулася перша масова демонстрація, яку влада брутально розігнала, 19 листопада було створено Громадянський форум на чолі з Гавелом, який тільки за півроку перед тим звільнився з в’язниці. 10 грудня було створено уряд національного порозуміння. А вже 29 грудня комуністичний (!) парламент обрав Вацлава Гавела тимчасовим президентом Чеської та Словацької Федеративної республіки. Комуністи мирно віддали владу, визнавши свою повну неспроможність. Справдилися давні слова Гавела: «Суспільство — це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі, і вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості чаяться в думках людей».

Гавел згадує, що в перший день його президентства з ним сталося «щось несподіване»: «Коли після свого обрання я вперше прийшов на роботу, мене охопила депресія, стан глибокої пригніченості, заціпеніння і внутрішньої порожнечі… І хоча ще за кілька днів перед тим я був перевантажений справами і постійно чогось не встигав, тепер раптом я не знав, до чого, власне, взятися… Усвідомили ми, що закінчилася поезія і почалася проза. Що закінчився карнавал і надійшла буденщина. Власне, тільки тепер до нас дійшло, скільки складної та цілком невдячної роботи нас чекає попереду й який тягар ми на себе поклали». Відставлені комуністичні номенклатурники сичали, що Гавелова команда дисидентів — «усі ці мийники вікон та кочегари, які ніколи в житті нічим не керували», загублять країну. Але команда Гавела справилася з надзвичайно складними завданнями відновлення у країні демократії та ринкової економіки. Вже в середині 1990-х років Чеська республіка була найуспішнішою з постсоціалістичних країн Центральної Європи.

Перше, з чого почав Гавел, — сформував практично заново правоохоронну систему — за пару місяців змінилося 90 відсотків працівників суду, прокуратури та органів внутрішніх справ. Було повернуто колишнім власникам землю та нерухомість (сам Гавел, до речі, отримав батьківську нерухомість, ціна якої, за мінімальними оцінками, складала 50 мільйонів доларів). Підприємства, побудовані після 1948 року, було приватизовано за сертифікатами. Але, на відміну від, скажімо, українців, пересічний чех за ті «папірці» справді зміг отримати акції промислових підприємств, які приносили реальні дивіденди. Чеська республіка стала членом НАТО та Європейського союзу. Єдине, чого не вдалося зробити Гавелу, — зберегти спільну державу чехів та словаків. Занадто вже сильним було прагнення колишніх молодших братів будувати «власну домівку». Проте «розлучення» відбулося цілком цивілізовано — чехи не привласнили собі, як це зробила Москва, ані золотовалютних запасів, ані зарубіжних активів союзної держави, що розпалася.

«Гавел зумів гідно уникнути головної небезпеки, яка чигає на всіх новоспечених політиків, — у нього не атрофувалася совість», — пояснює секрет успіху президента Емануїл Мандлер, один із його соратників. Сам Гавел каже: «Я взяв на озброєння кредо Масарика: “Головне — не боятися і не красти”».

Найвищим визнанням Гавела-політика стало те, що після 1989 року його обирали президентом іще тричі — у 1990 році він став останнім президентом Чехословаччини, у 1993 і 1998 роках — перемагав на виборах президента Чеської республіки. І якби не те, що більше двох разів поспіль обіймати цю посаду не дозволяє конституція, цілком вірогідно, що Гавела було б обрано президентом ще раз. І це при тому, що йому доводилося проводити глибокі, часом досить болючі для пересічного громадянина реформи.

У січні 1996 року померла Ольга Гавелова, з якою він прожив лише в офіційному шлюбі 32 роки. А через рік 61-річний Гавел одружився знову. Новою дружиною стала актриса празького театру «На Виноградах» Даґмар Вешкрнова, молодша за Вацлава на 17 років. Перед цим президент переніс дуже важку операцію з видалення ракової пухлини в легенях. Більшість лікарів узагалі вважала дивом, що він вижив. А виходжувала його саме Даґмар, яка обожнювала Гавела ще з дисидентських часів.

Після закінчення останнього терміну президентства 2003 року Гавел повернувся до літературної творчості, заснував бібліотеку свого імені, а більшу частину своїх чималих статків розподіляв через власний благодійний фонд серед інвалідів та інших соціально незахищених чехів.

Вацлав Гавел помер 18 грудня 2011 року в своєму будиночку в Крконошах на руках у дружини Даґмар. До самої смерті він залишався дуже авторитетним не лише в Чехії, а й в усьому Європейському союзі, громадським діячем. 2009 року, після українсько-російської газової «війни», Гавел закликав європейців… узагалі відмовитися від російського газу — «краще споживати менше світла та тепла, ніж дозволити їм (росіянам. — Авт.) шантажувати себе». На його думку, в Росії «зароджується новий, особливий тип маніпулятивної демократії або якийсь новий тип диктатури, набагато хитромудріший за комунізм». «Їхні великі компанії поступово скуповують наші підприємства, зростає їхня економічна могутність — і разом з нею політичний вплив». Відтак, на думку Гавела, чи не найбільшу загрозу європейській демократії та свободі нині складає «ортодоксальне російське переконання, ніби вони єдині, хто врятує цілий світ, що типово для теперішнього російського режиму».

Лех Валенса: