Стівен Кінг - Необхідні речі

тьмяний коридор на другому поверсі, але зараз його образ повернувся до неї – настільки чітко, що вона відчула запах мастики для підлоги, побачила молочне відображення світла з великого вікна, почула відлуння мрійного звуку старих ручних друкарських машинок, що прожовують черговий день свого життя в нутрощах бюрократії.

Що їм треба? Святий Боже, що людям із Ґірі, 666 може бути потрібно від неї аж тепер?

«Порви його!» – ледь не закричав голос у неї в голові, і ця команда була настільки наказова, що Поллі була дуже близькою до того, щоб саме так і вчинити. Натомість вона розкрила конверт. Усередині лежав аркуш. Ксерокопія. І хоча конверт було адресовано їй, вона вражено зрозуміла, що сам лист – ні. Він був шерифові Алану Пенґборну.

Очі опустилися в низ листа. Ім’я, набране під кривим підписом, було Джон Л. Перлматтер, і воно про щось їй дуже слабко нагадувало. Очі опустилися нижче, і вона побачила в самому низу листа приписку «копія: Патриції Чалмерз». Що ж, це ксерокопія, не точна копія, але це все одно пояснювало бентежне питання про те, що це лист для Алана (і викликало першу плутану думку про те, що їй його доставили помилково). Але що, заради Бога…

Поллі сіла на старий ослін «Шейкер» у передпокої й почала читати. Поки читала, її обличчям, ніби групи хмар у неспокійний вітряний день, пронеслася дивовижна серія емоцій: розгубленість, розуміння, сором, страх, гнів і врешті лють. Вона закричала раз «Ні!» вголос, а тоді повернулася й змусила себе перечитати листа, повільно, аж до кінця.

Департамент захисту дітей Сан-Франциско

Ґірі-стріт, 666

Сан-Франциско, Каліфорнія 94112

23 вересня 1991 року

Шерифові Алану Дж. Пенґборну

Шерифська управа округу Касл

Муніципалітет, 2

Касл-Рок, Мейн, 04055

Шановний шерифе Пенґборн.

Я отримав Ваш лист від 1 вересня і повідомляю Вас, що не можу запропонувати допомогу в цьому питанні. Відповідно до політики нашого департаменту, ми маємо право надавати інформацію про заявників програми допомоги малозабезпеченим дітям лише в тих випадках, коли це є вимогою чинної ухвали суду. Я показав Ваш лист Мартінові Д. Чанґу, нашому головному юристові, який проінструктував мене поінформувати Вас, що копії вашого листа було передано генеральному прокуророві штату Каліфорнія. Містер Чанґ запитав його думку щодо того, чи Ваш запит може вважатися незаконним як такий. Яким би не був результат цього запиту, я мушу повідомити Вас, що, на мою думку, Ваша зацікавленість у житті цієї жінки в Сан-Франциско є недоречною та образливою.

Я раджу Вам, шерифе Пенґборн, облишити це питання, щоб не створювати юридичних ускладнень.

З повагою,

Джон Л. Перлматтер,

заступник директора

копія: Патриції Чалмерз

Учетверте прочитавши цей жахливий лист, Поллі підвелася з ослінчика й пішла на кухню. Вона йшла повільно і граційно, ніби пливла. Спочатку очі були приголомшені й збентежені, але коли вона зняла слухавку з телефона на стіні і на збільшених клавішах набрала номер шерифської управи, вони проясніли. Тепер вони світилися простим і непомильним виразом – гнівом настільки сильним, що межував із ненавистю.

Її коханець рознюхує про її минуле – сама думка про це здавалась одночасно неймовірною, проте дивним, огидним чином правдоподібною. За останні чотири-п’ять місяців Поллі багато порівнювала себе з Аланом Пенґборном і часто програвала. Його сльози та її захисний спокій, який приховував стільки сорому, болю й таємної зухвалої гордості. Його чесність та її маленький стосик брехні. Яким святим він здавався! Наскільки бентежно ідеальним! Наскільки ж лицемірне її завзяття переконати його, щоб забув про минуле!

І весь цей час він рознюхував, нишпорив у пошуках справжньої історії Келтона Чалмерза.

– Мерзота, – прошепотіла вона, і коли пішли гудки, кісточки пальців, що стискали слухавку, побіліли від зусилля.

14

Лестер Претт зазвичай виходив зі школи Касл-Рока в компанії кількох друзів. Вони всі їхали в «Маркет Гемпгіллів» купити содової, тоді до когось у будинок чи на квартиру, щоб там кілька годин співати церковні гімни, грати в ігри чи просто точити ляси. Сьогодні, проте, Лестер вийшов зі школи на самоті з рюкзаком за спиною (він зневажав традиційні вчительські портфелі) та опущеною головою. Якби Алан бачив, як Лестер повільно бреде по шкільному газону в бік учительської стоянки, його би вразила схожість між цим чоловіком і Браяном Раском.

Того дня Лестер тричі намагався вийти на зв’язок із Саллі, щоб дізнатися, чому, заради Гошемської землі, вона така розлючена. Останній раз припав на його ланч під час п’ятої перерви. Він знав, що вона в середній школі, але найближче, наскільки йому вдалося підібратися, це зворотний дзвінок від Мони Лолесс, яка навчала математики шості й сьомі класи та дружила з Саллі.

– Вона не може підійти до телефона, – сказала йому Мона, демонструючи все можливе тепло морозильника, набитого фруктовим льодом.

– Чому? – запитав він, ледь не заскавулівши. – Ну, Моно, скажи чому?

– Не знаю. – Її тон переріс із фруктового льоду в морозильнику до мовленнєвого еквівалента рідкого азоту. – Знаю тільки, що вона ночувала в Айрін Лутдженс, має такий вигляд, ніби всю ніч проплакала, і каже, що не хоче з тобою розмовляти.

«І це все твоя провина, – повідомляв морозний тон Мони. – Я це знаю, бо ти чоловік, а всі чоловіки – гівна кавалки, і ти просто черговий приклад, що підтверджує загальне правило».

– Та я взагалі не маю поняття, про що це! – крикнув Лестер. – Передаси їй хоч це? Скажи їй, що я не знаю, чому вона на мене зла! Скажи їй, що б це не було, тут якась плутанина, бо я не розумію!

Запанувала довга пауза. Коли Мона знов озвалась, її голос трішки потеплішав. Не особливо, але набагато краще, ніж рідкий азот.

– Добре, Лестере. Передам.

Тепер він підняв голову, трохи сподіваючись побачити Саллі на пасажирському кріслі «мустанга», готову цілуватися й миритися, проте авто було порожнє. Поблизу був лише придуркуватий Слопі Додд, що клеїв дурня на своєму скейтборді.

Ззаду до Лестера підійшов Стів Едвардс і поплескав його по плечі.

– Лесе, чувак! Не хочеш зайти до мене на кока-колу? Кілька хлопців казали, що прийдуть. Треба обговорити ці жахливі католицькі нападки. Великі збори сьогодні в церкві, не забудь, і, коли дійде до вирішення того, що робити, було б добре, якби ми, молодь, представили якийсь об’єднаний фронт. Я вже говорив про це Донові Гемпгіллу, і він дав добро, сказав, що це було б непогано.

Він дивився на Лестера так, ніби очікував, що той погладить його по голові.

– Сьогодні не можу, Стіве. Мабуть, іншим разом.

– Та ну, Лесе, ти що, не розумієш? Іншого разу може не бути! Папські хлопці вже не просто дурницями займаються!

– Я не зможу прийти, – відповів Лес.