Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том третій

пастка, і весь його інстинкт обурювався й повставав проти неї. Кілька хвилин він був зовсім як божевільний. Уся його життєва сила знуртувалася в ньому. Тіло його посіла невситима жадоба жити. Здоровий розум десь ізник, так, неначе зовсім не стало мозку. Усе поглинув сліпий порив жити й рухатись, — насамперед рухатись і далі рухатись, бо саме в русі виявляється життя.

Білозуб без упину крутився й крутився, повертався, шарпався вперед і назад, увесь час силкуючись якось звільнитись від цього п'ятдесятифунтового тягара, що висів йому на шиї. Бульдог не боровся, він тільки не розтуляв щелепів. Зрідка, як йому траплялось торкнутися землі, він пробував опинатись, але зараз же знову злітав у повітря, і Білозуб, несамовито гасаючи, далі волік його за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискує зуби, і часом аж здригався від задоволення. У такі моменти він заплющував очі, даючи своє тіло вільно мотати й крутити, як приведеться, не звертаючи уваги навіть на біль. Це не мало ніякого значення, головне — не розтулити зубів, — і він таки не розтулював їх.

Білозуб перестав носитись, лиш коли остаточно висилився. Він нічого не міг вдіяти і нічого не розумів. Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Жоден собака так не бився. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив; знову налетів, рвонув і відскочив. Трохи перекинувшись на бік, Білозуб лежав і відсапувався. Черокі, не розтулюючи зубів, насідав на нього, щоб зовсім повалити його на землю. Білозуб опинався й відчував, що щелепи бульдога, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкуру, чимраз ближче підсуваються йому до горла. Черокі діяв так, щоб, не випускаючи захопленого, при кожній нагоді хапати далі. Така нагода траплялася, коли Білозуб утихомирювався, а коли він боровся, то Черокі задовольнявся тим, що міцніше стискував зуби на його шиї.

Зашийок Черокі — то був єдиний шмат тіла супротивника, куди Білозуб міг дістати зубами. І він учепився йому в карк, але так жувати, як бульдог, не вмів, та й щелепи його не були до цього пристосовані. Він тільки несамовито рвав і кусав, аж доки раптом становище змінилось і це стало неможливе. Бульдогові пощастило повалити його на спину, і тепер, усе тримаючи Білозуба за горло, він опинився поверх нього. Білозуб вигнувся, мов кіт, уперся задніми лапами в живіт ворогові й став його рвати кігтями. Може, він би й випустив йому кишки, якби Черокі не перекинув свого тулуба так, щоб стояти до Білозуба під прямим кутом.

Рятунку від щелепів не було. Невблаганні, як сама доля, вони посувалися щораз вище до яремної жили. Білозуба рятували від смерті тільки густа його шерсть та шкура, що вільно висіла на шиї й забивала пащеку бульдогові. Але поволі Черокі таки захоплював усе більше шкури й шерсті і цим придушував супротивника. Дихати Білозубові щодалі ставало важче.

Здавалось, кінець уже близько. Прихильники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Ті, хто ставив на Білозуба, були пригнічені й відмовлялись від десятьох і навіть двадцятьох проти одного. Знайшовся лиш один сміливець, що прийняв заклад на п'ятдесят проти одного. Це був сам Красень Сміт. Він увійшов у коло і, показуючи пальцем на Білозуба, почав злісно й глузливо реготати. Наслідок був такий, як звичайно. Білозуб оскаженів з люті. Зібравши рештки сил, він звівся на ноги. А коли він знову забігав із своїм п'ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, лють його перейшла в сліпий жах. Жадоба життя знов його опосіла, і розум де й подівся, улягаючи волі тіла вижити. Він кружляв, спотикався, падав, зривався на ноги, часом ставав на задні лапи й підкидав бульдога з землі, але не мав сили скинути давучу смерть.

Геть виснажений, Білозуб нарешті повалився на спину. Черокі зараз же підсунув щелепи далі вгору, вминаючи пащекою шкуру ворога. Білозуб зовсім задихався. Пролунали оплески й захоплені вигуки на честь переможця: «Черокі! Черокі!» У відповідь бульдог енергійно замахав цурпалком хвоста, але голосна похвала не відвернула його від роботи. Між хвостом і щелепами не було ніякої залежності, хвіст міг собі махати, а щелепи все тримали мертвим стиском горло Білозубові.

Раптом увага глядачів звернулася на щось інше. Зоддалік задзвеніли дзвіночки й долинули крики погонича собак. Усі, за винятком Красня Сміта, сполохано перезирнулись, чи то не поліція. Та скоро заспокоїлись, побачивши, що двоє подорожніх із санками й собаками їхали не з міста. Вони, мабуть, поверталися з якихось розвідин на річці. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатись, що тут за пригода. Один з них, погонич, був вусатий, а другий, молодший і вищий на зріст, — чисто виголений. Його здорове обличчя розпашілося з морозу.

Білозуб змагатись уже, власне, перестав. Часом тільки він спазматично пробував опинатись. У горло йому проходило мало повітря, і щодалі все менше. Він задихався. Щелепи чавили його немилосердно. Не зважаючи на густу шерсть, велику жилу на горлі давно б уже прокушено, якби спершу випадково бульдог не схопив його так низько, майже на грудях. Черокі треба було чимало часу, щоб посувати свої щелепи вище. До того ж йому заважали густа шерсть і шкура, що висіла складками на шиї.

А тим часом звірячий сказ кинувся в голову Красневі Сміту й притлумив і ту дещицю здорового глузду, що в нього була. Побачивши, що очі Білозубові уже скляніють, він зрозумів, що бій програно. Тут він наче з припону зірвався.

Підскочивши до Білозуба, він став розлючено копати його ногами. Почувся свист і крики протесту з юрби, але й тільки. Красень Сміт копав собі Білозуба далі, коли це в натовпі зчинився якийсь розколот. Завзято й нецеремонно розпихаючи людей ліктями, вперед просувався високий юнак, що оце прибув. Красень Сміт саме намірився ще раз копнути й підняв праву ногу. Але враз юнаків кулак навідліг ударив його по обличчю. Ліва йога, що на ній він стояв, відірвалася від землі, цілий тулуб ніби злегка підскочив, і Красень Сміт горілиць гепнувся на сніг.

Подорожній обернувся до юрби.

— Боягузи! Гади! — вигукнув він.

Справедливе обурення діймало його. Сірі його очі сталево зблиснули, коли він подивився на юрбу. Красень Сміт звівся на ноги, задиханий і переляканий, і рушив до нього. Незнайомий не зрозумів, чого йому треба. Не знаючи, який це огидний боягуз, він подумав, що той хоче з ним битись. Крикнувши йому: «Гадина!», він удруге дав йому ляпаса й знову збив з ніг. Красень Сміт вирішив, що сніг