Світлана Талан - Оголений нерв

— Ти бачила хоч одного сусіда на похоронах? Вони не прийшли, швидко перескочили з одного стільця на другий, а так не можна, не по-людськи так чинити. Гадають, що ми зламалися? Ні, ми продовжимо справу сина.

— Яку справу? — не второпала Настя.

— Справу боротьби за нову країну Новоросію, де буде порядок і людей не буде держава тримати за бидло. Наша родина працювала все життя, без вихідних чи відпусток. Що ми надбали? Мільйонні борги, і все. У нас відібрали бізнес, загнали в злидні, судді продажні, війна сина в мене відібрала. Ми працювали, а у нас навіть трудового стажу немає. Державі ми непотрібні, то навіщо мені така країна? Хай забирає останнє — наше житло, аби подавилася ним.

— Що ти надумала?

— Поки нас не заґратували як ворогів народу, ми негайно виїжджаємо звідси.

— Куди?

— У Луганськ.

— А житло? Його можна продати.

— Продати? — Аліса іронічно посміхнулася. — «Приватбанк» на нього вже наклав арешт, а далі судитися з ним у мене вже нема сил. Буде в нас і житло, і нове, краще життя. Чоловік запишеться в ополчення, та і я не сидітиму склавши руки. Я помщуся за свого сина. Чому ти так дивишся на мене?

— Мені здається, що ти вдруге робиш помилку.

— Тобі здається? А я впевнена у своєму виборі. Знаю, що ти мене зараз ненавидиш, але все одно я тобі вдячна за всі роки нашої дружби.

— Я також тобі вдячна.

— Напевно, ми вже ніколи не побачимося, я не буду тобі телефонувати, але… все можливо. Колись ти побачиш, що твоя країна ні на що не здатна і ніякі революції не можуть її змінити, а ми збудуємо нову країну, набагато кращу.

— Ти помиляєшся, Алісо.

— Час розсудить, — зітхнула Аліса. — Якщо не залишиться сил жити тут, приїзди до нашої країни, буду рада тебе бачити.

— Сподіваюсь, що такого ніколи не буде. Мені пора, — сказала Настя і підвелася. — Хай щастить!

— І тобі, Насте. — Аліса витерла сльози: спочатку свої, потім на обличчі Насті.

Розділ 84

Двадцять другого липня звільнили Сєвєродонецьк, три дні після цього йшли бої за Лисичанськ, який зазнав значних руйнувань. Банди Мозгового і Дрьомова відійшли у бік Первомайська. Зі слів очевидців, їм дали змогу безперешкодно покинути місто, і це було зрозуміло — Лисичанськ добряче пошарпаний, на деяких вулицях зруйновані частково або повністю всі будинки. Скільки насправді було жертв — ніхто достеменно не знає, але після відходу бандитів ще кілька днів лежали повсюди вбиті люди і їх не можна було прибрати, бо під трупи бойовики поклали гранати без чеки або міни. Серед мешканців цих двох міст точилися розмови про те, чому українські війська не знищили колону бойовиків, коли вона йшла безлюдною місцевістю на Первомайськ. Таку змогу військові мали, але не скористалися нею незрозуміло чому.

Минуло ще три доби після звільнення сусіднього міста, а там і досі не було ні світла, ні води, ні газу. А головне — там не було влади. Нацгвардія і батальйон «Донбас» намагалися своїми силами полагодити комунікації, ділилися з мешканцями харчами. Люди готували їжу на вогнищах поблизу своїх будинків і боялися відійти від своїх будинків і підвалів. Мешканці взагалі були відрізані від світу і не володіли інформацією — не було навіть зв’язку. Нікого з державних чиновників не хвилювала доля містян, і люди почувалися забутими і покинутими. У Сєвєродонецьку запрацював волонтерський штаб, який займався вивезенням і розселенням біженців з Лисичанська. Завдяки їх кличу до Лисичанська потяглися машини з продуктами, закупленими на пожертви небайдужих сєвєродончан. Обіцяла допомогти людям обласна держадміністрація, але постраждалі не могли чекати, тому два міста поки що могли розраховувати лише на власні сили та солідарність.

Настя також не стояла осторонь. Вона зробила ревізію своїх запасів і половину віднесла волонтерам. Перебравши речі Іванни, Настя відібрала ті, які були або нові, або мали пристойний вигляд, і також віднесла для біженців. Енергопостачання досі не було відновлене ні в Сєвєродонецьку, ні в Лисичанську. Покрутившись поблизу волонтерського штабу, Настя поспілкувалася з різними людьми і дещо дізналася. Відступаючи, козачки підірвали металевий міст, що вів з міста у Щедрищеве, а також великий бетонний міст на річці Борова, що з’єднував Сєвєродонецьк із Рубіжним. Військові обіцяють замість бетонного моста через Борову встановити тимчасовий понтонний міст.

Міста залишилися без електроенергії у зв’язку з тим, що були обстріляні та пошкоджені електромережі в місті Брянка, через які Луганська область приєднана до єдиної енергосистеми країни. Нема електроенергії — не працюють насоси і нема подачі води. Чому зник мобільний зв’язок усіх операторів — цього ніхто не відав, але люди знали, що виконком працює, хоча й не у повному складі, та намагається відновити життєдіяльність міста. У навколишніх селах, Борівському та Синецькому, також не було світла, пошкоджений газовий трубопровід, який неможливо полагодити, бо при відступі «захисники» все замінували і на саперів чекала велика робота.

Бойовики ніяк не хотіли вгамовуватися і не вигадали нічого кращого, ніж уночі обстріляти старе кладовище в Рубіжному. Сусідка Насті бідкалася, що там поховані її батьки, а на кладовищі лишилося багато нерозірваних снарядів, тож сапери нескоро там будуть працювати. Чи до мертвих зараз, коли треба думати про живих? Були й приємні зміни — зняли з бігбордів плакати з агітаційними матеріалами ЛНР, і вже не різали око заклики до вступу в Армію Південного Сходу.

В останній день липня знову було неспокійно. Ввечері Настя була на балконі, коли в районі сиротинських гаражів почулася автоматна черга. Постріли знову викликали на балкони мешканців будинку. Кілька червоних ракет злетіли вгору. На тлі темного неба вони були схожі на рожеві квітки, але не на радість людям вони «розквітли», а щоб посіяти смерть. Одразу ж заторохтіли ще кілька калашів, це нагадувало ситуацію, коли, перекрикуючи одна одну, сваряться сусідки. За десять хвилин усе стихло і сусіди розійшлися по квартирах. Настя залишилася стояти.

Учора у місті з’явилося світло, і в районі РТІ Настя також помітила перші несміливі вогники. Зараз їх стало більше, нехай ще не всюди, але район Лисичанська подав знак: «Я живий! Вижив попри все!» Додалося вогнів ще на одній із вулиць приватного сектора Лисичанська. Насті було добре видно, як ліхтарі вишикувалися в ряд ніби по команді «Струнко!», радісно заблимали світними очицями. Поступово місто оживало, радіючи кожному ліхтарику, кожному