Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

Він прихилився до пам’ятника, і його повіки затріпотіли, перетворивши Томове мовлення на візуальний еквівалент сучасної поезії, без великих літер, як-от вірші е. е. каммінґса[237]:

матінка сказала

не маю нічо

та я сказав що краще

не зв’язуватись

Минулої ночі він не виспався, бо заночував у сараї та снилася чортівня, а тепер, попоївши, він хотів лише…

ой

пишеться ЖИТ-ТЯ

дуже хочу

Нік заснув.

———

Прокинувшись дещо очманілим (як часто буває, коли засинаєш посеред дня), Нік одразу подумав, чому він так спітнів. Сів і одразу все зрозумів. Була вже за чверть п’ята — він проспав понад дві з половиною години, і сонце вийшло з-за меморіалу. Та це ще не все. Увійшовши в альтруїстичний шал, Том Каллен накрив Ніка, щоб він не змерз. Двома ковдрами й пледом.

Він скинув укривала, підвівся, потягнувся. Тома ніде не було видно. Нік повільно рушив до вулиці, що вела на майдан. Він думав про те, що робити з Томом, як із ним бути… і чи взагалі бути. Розумово відсталий харчувався продуктами з «Ей енд Пі» — супермаркету на іншому боці майдану. Том сказав, що не цурається заходити туди, роздивлятися наліпки та брати, що заманеться (вибрати їжу йому допомагали наліпки на упаковках), бо двері відчинені.

Нік замислився, що б Том робив, якби там було замкнено. Певно, коли б він уже дуже зголоднів, то забув би про правила. Принаймні на деякий час. Та що б із ним стало, коли б їжа скінчилася?

Однак Ніка турбувало дещо інше — те, як радо зустрів його Том. Він розумово відсталий, та не настільки, щоб не відчувати самотності. Томова мати й жінка, яку він вважав своєю тіткою, померли. Батько давно втік. Його начальник, містер Норбатт, і всі місцеві нишком утекли до Канзас-Сіті, поки він спав, — залишили його напризволяще, і він тинявся Головною вулицею, як неприкаяний привид. При цьому Том ліз туди, куди не треба. Як-от із віскі. І якби він знову напився, могла б статися якась страшна прикрість. Поряд не було нікого, хто б міг про нього подбати, тож він міг запросто поранитись і… і все, кінець.

Однак що це за команда? Глухонімий та розумово відсталий? Яка їм користь один від одного? Ось перед вами парубок, що не може говорити, і ще один, який не вміє думати. Це нечесно. Гаразд, у Томовій голові є кілька звивин, та читати він не вміє, і Нік не тішив себе ілюзіями: ще трохи, і він утомиться грати в шаради з Томом Калленом. Не те що Томові це набридне. Ой, та де там.

Він спинився на тротуарі якраз перед входом до парку й засунув руки в кишені. «Гаразд, — подумав. — Сьогодні заночую тут, разом із Томом. Одна ніч нічого не означає. Принаймні зготую йому гарну вечерю».

Така думка його трохи збадьорила, і він пішов подивитися, куди дівся Том.

———

Тієї ночі Нік спав на парковій лавці. Він не знав, де ночує Том, одначе перше, що він побачив, коли прокинувся наступного ранку (трохи припав росицею, та однаково гарно виспався) і перетнув міський майдан, був Том, що схилився над цілим автопарком іграшкових автівок від «Корджі» та великою пластиковою заправкою «Тексако».

Певне, Том вирішив, що раз можна вдиратися до «Аптеки Нортона», то нічого страшного, якщо він залізе й в інший магазин. Він сидів на бордюрі біля крамниці дешевих товарів спиною до Ніка. На хіднику вишикувалося близько сорока модельок. Біля них лежала викрутка, якою Том розкрутив виставковий стенд. На тротуарі стояли «ягуари», «мерседес-бенци», «роллс-ройси», колекційна модель «бентлі» з капотом лаймового кольору, «ламборґіні», «корд», модифікований «понтіак-бонвіль», «корвет», «мазераті» та, Боже-бережи-нас, «мун» 1933 року випуску. Том схилився над ними, як науковець, і возив їх у гараж, із гаража, закочував на іграшкову заправку. У ремонтному гаражі працював один із підйомників, і періодично Том ставив на нього модельку, вмикав моторчик, щоб підняти платформочку, та вдавав, ніби щось лагодить. Якби Нік мав слух, він почув би, як у цілковитій тиші лунають звуки, якими Том Каллен супроводжує свої фантазії: «бр-р-р-р» — машина заїжджає на пластиковий асфальт; «чк-чк-чк-дінь!» — працює колонка; «ш-ш-ш-ш-ш» — піднімається й опускається ліфт. А ще звучали перемовини хазяїна станції та крихітних людей в іграшкових машинках: «Повний бак, сер? Звичайний? Ще б пак! Мем, дайте-но пройдуся лобовим склом. Гадаю, це ваш карбік несправний. Піднімемо вашу красуню й поглянемо, що там коїться. Вбиральня? Звісно! Отамо, зразу за рогом!»

А над цією картиною висів блакитний купол, який Бог підвісив над цим клаптиком Оклахоми.

«Я не кину його, — подумав Нік. — Не зможу і все». Зненацька його охопив гіркий, раптовий сум. Почуття було глибоким та сильним, і на мить Нікові здалося, що він зараз заплаче.

«Вони пішли до Канзас-Сіті, — подумав він. — Ось що сталося. Усі вони пішли до Канзас-Сіті».

Нік перейшов через вулицю й поплескав Тома по руці. Том підскочив і озирнувся через плече. Його губи напнула широка й винувата усмішка, а з-за коміра виповз рум’янець.

— Так, знаю, це для маленьких дітей, а я вже дорослий, — сказав він. — Знаю-знаю, Бозя мій свідок. Мені це татко казав.

Нік знизав плечима, усміхнувся й розвів руками. Том полегшено зітхнув.

— Тепер це моє. Бо як схочу, візьму собі. Ви ж зайшли до аптеки та взяли, що схотіли, — от і я так можу. Ой, та ж можу! Чи треба віднести назад? Боже-Боже…

Нік похитав головою.

— Моє, — щасливо промовив Том.

Він повернувся до гаража, однак Нік знову торкнувся його руки.

— Шо?

Нік потяг його за рукав, і Том доволі охоче підвівся. Нік підвів його до місця, де стояв його велосипед. Показав на себе. Тоді на велосипед. Том кивнув.

— Атож. Це ваш велик. А той гараж «Тексако» — мій. Я не чіпатиму вашого велика, а ви — мого гаража. Атож, не чіпатиму!

Нік похитав головою. Показав на себе. На велосипед. Тоді вдалечінь. На довершення пометляв пальцями: па-па.

Том завмер. Нік терпляче стояв поряд.

— Ви вже їдете, містере? — нерішуче промовив Том.

Нік кивнув.

— Я не хочу, щоб ви їхали! — вибухнув Том. Він дивився на Ніка широкими яскраво-блакитними очима, що сяяли від сліз. — Ви мені подобаєтеся! Я не хочу, щоб і ви поїхали до Канзас-Сіті!

Нік підтягнув його до себе та обійняв за плечі. Показав на себе. На