Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що я пошукаю в себе в бібліотеці.
— Добре, — сказала Катерина, — добре, треба дати йому цю книгу.
— Але я шукав її і не знайшов.
— Я знайду, я сама знайду... А ви дасте йому від свого імені.
— А що з того вийде?
— Ви довіряєте мені, д’Алансон?
— Так, мамо.
— Згодні ви сліпо йти за моїми вказівками щодо Генріха, якого ви не любите, хоч би що ви говорили?
Д’Алансон усміхнувся.
— І якого я ненавиджу, — вела далі Катерина.
— Так, згоден.
— Післязавтра прийдіть сюди по книгу, я дам вам, ви віднесете Генріхові... і...
— І...
— Щодо решти, здайтеся на бога, провидіння або випадок.
Франсуа досить добре знав матір, отже йому було відомо, що вона не має звички здаватись на бога, провидіння або випадок в тому, що служить її приязні або її ворожнечі, але постерігся сказати хоч би слово і, попрощавшись з нею, як людина, що прийняла доручення до виконання, пішов у свої покої.
— Що хоче вона сказати? — подумав молодий чоловік, ідучи вгору сходами. — Нічого не розумію. Одно тільки ясно мені, що вона діє проти спільного ворога. І хай діє.
Тим часом Маргарита дістала, за посередництвом Ла Моля, лист від де Муї. Високе подружжя не мало в політиці одно від одного таємниць, а тому вона розпечатала і прочитала цього листа.
Він здався їй, безперечно, цікавим, бо в ту ж хвилину вона, користуючись сутінками, прослизнула в потайний хід, зійшла вгору крученими сходами і, уважно озирнувшись на всі боки, бистрою тінню кинулася вперед і щезла в передпокої короля Наварського.
З того часу, як зник Ортон, передпокою цього не охороняв ніхто.
Пропажа Ортона, що про неї ми не згадували з тієї хвилини, коли показали читачеві, якою трагічною вона була для бідолашного хлопця, дуже непокоїла Генріха. Він розказав про це пані де Сов і своїй дружині, але обидві вони знали про це не більше від нього; проте, пані де Сов дала йому-деякі відомості, з яких Генріху стало цілком ясно, що бідолашний хлопець став жертвою якихось махінацій королеви-матері і що ці махінації мало не спричинилися до арешту його разом з де Муї в готелі „À la Belle-Étoile“.
Інший мовчав би про цю подію, бо не насмілився б нічого сказати; але Генріх розрахував усе: він зрозумів, що мовчання видало б його, бо звичайно, коли в когось пропадає слуга, довірена людина, це не лишається без розпитувань та розшукувань. Генріх розпитував і розшукував і при королі і при самій королеві-матері; він питався про Ортона в усіх, від вартового, що ходив перед луврською хвірткою, і до капітана гвардії, що вартував у передпокої короля; але всі розпитування й клопоти лишились без наслідків, і Генріх виявив такий жаль і таку прив’язаність до бідолашного слуги, що не хотів узяти на його місце іншого, поки не дізнається напевне, що Ортон зник назавжди.
В передпокої, як ми вже сказали, не було нікого, коли Маргарита з’явилась до Генріха.
Хоч які легенькі були кроки королеви, Генріх почув їх і повернувся.
— Ви, пані! — скрикнув він.
— Так — відповіла Маргарита. — Читайте швидше.
І подала розгорнутий листок.
В ньому стояло кілька рядків:
„Сір, прийшов час здійснити наш план утечі. Післязавтра буде полювання з птахами на берегах Сени, від Сен-Жермена до Мезона, тобто вздовж усього лісу.
Їдьте на полювання, хоч це буде полювання з птахами; вдягніть під одежу добру кольчугу, почепіть найкращу шпагу, візьміть найкращого коня з вашої конюшні.
Коло півдня, тобто в самий розпал полювання, коли король помчить слідом за соколом, зникніть самі, якщо ви поїдете самі, або з королевою Наварською, якщо королева поїде з вами.
П’ятдесят чоловік наших будуть заховані у павільйоні Франциска I; ми маємо від нього ключ; ніхто не знатиме, що вони будуть там, бо вони прибудуть уночі, і віконниці в павільйоні будуть зачинені.
Ви проїдете алеєю Віолет, в кінці якої вартуватиму я; праворуч від цієї алеї, на невеликому проліску, будуть панове де Ла Моль і Коконна з двома конями на поводах. Ці свіжі коні мають замінити вашого коня і коня її величності королеви Наварської, якщо вони будуть стомлені.
До побачення, сір; будьте напоготові, ми готові“.
— Ви будете готові, — сказала Маргарита слова, які за тисячу шістсот років перед тим промовив Цезар на берегах Рубікона[116].
— Хай так, пані, — відповів Генріх, — не мені суперечити вам.
— Ну, сір, станьте героєм. Це не важко. Ідіть тільки своїм шляхом і добудьте мені трон, — сказала дочка Генріха II.
Непомітна усмішка пробігла по тонких устах беарнця. Він поцілував руку Маргарити і вийшов перший оглянути коридор, наспівуючи рефрен старої пісні:
Той, хто бив найкраще мури,
В замок зовсім не ввійшов.
Обережність була не зайва: в ту хвилину, коли він відчинив двері з опочивальні, герцог д’Алансон відчинив двері до його передпокою. Генріх зробив рукою знак Маргариті і сказав голосно:
— А, це ви, брате! Прошу, прошу!
Королева зрозуміла знак чоловіка і кинулась до вбиральні, двері до якої запнуті були великим килимом.
Герцог д’Алансон увійшов боязкими кроками, розглядаючись навколо себе.
— Ми самі, брате? — спитав він півголосом.
— Зовсім сам. В чому річ? У вас дуже стурбований вигляд.
— Нас викрили, Генріх.
— Як викрили?
— Так, де Муї був арештований.
— Я знаю.
— І все сказав королю.
— Що сказав?
— Що я добиваюсь наварського трону і влаштовую змову, щоб здобути його.
— Ах, бідненький! — сказав Генріх. — Виходить, ви скомпрометовані, бідолашний брате! Як же це ви ще не арештовані?
— Я й сам не знаю. Король насміхався з мене, удаючи, ніби пропонує мені наварський трон. Він, певне, сподівався вивідати у мене щире признання, але я не сказав нічого.
— І добре зробили, чорт візьми, — сказав беарнець, — держімось міцно, від цього залежить наше життя.
— Так, — сказав Франсуа, — скрутне становище; от тому я й прийшов спитати вашої думки, брате, — що, по-вашому, робити мені: тікати чи лишатись?
— Ви ж бачили короля? Адже він з вами говорив?
— Так, само собою.
— Ну, ви повинні були вгадати його думки. Робіть, як підказує
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.
