Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

— Я хочу, щоб Наварра пишалась тим, що її король — брат короля Франції. Владу, почесті, все, що належить вам відповідно до вашого походження, ви матимете, як мав усе це брат ваш Генріх, і, як він, — додав Карл, усміхаючись, — ви будете благословляти мене в далині. Але то дарма, для благословень немає віддалення...

— Сір...

— Погодьтесь або, краще, скоріться. Коли ви станете королем, вам знайдуть дружину, гідну сина короля французького, і, хто зна, може, вона принесе вам інший трон.

— Але, — сказав герцог д’Алансон, — ваша величність забуваєте свого доброго друга Генріха.

— Генріха! Але ж я сказав вам, що він не хоче наварського трону! Адже я сказав вам, що він залишає його вам! Генріх веселий хлопчина, а не така бліда особа, як ви. Він воліє сміятись і веселитись на дозвіллі, а не сохнути під короною, як засуджені сохнути ми.

Д’Алансон зітхнув.

— Отже, — сказав він, — ваша величність наказуєте мені зайнятись...

— Ні, ні. Не турбуйтесь нічим, Франсуа, я сам про все подбаю, здайтесь на мене, як на доброго брата. А тепер, коли все погоджено, можете йти. Друзям вашим про нашу розмову можете говорити, можете й не говорити: я подбаю, щоб справа була широко відома. Ідіть, Франсуа.

Відповідати було нічого. Герцог уклонився і вийшов з люттю в серці.

Він горів бажанням побачитись з Генріхом, щоб поговорити з ним про те, що трапилось щойно; але натомість зустрівся з Катериною. Справді, Генріх уникав розмови, а королева-мати шукала її.

Побачивши Катерину, герцог затаїв свою скорботу і спробував усміхнутись. Не такий щасливий, як Генріх д’Анжу, він шукав у Катерині не матір, а просто союзницю. Він почав з удавання, бо, щоб бути добрими союзниками, завжди треба трохи дурити одному одного.

Він підійшов до Катерини з обличчям, на якому залишились тільки легкі ознаки занепокоєння.

— Ну, от, пані, — сказав він, — знаєте ви важливі новини?

— Знаю, йдеться про те, щоб зробити вас королем, пане.

— Це велика ласка з боку брата, пані.

— Правда?

— І мені хотілося б думати, що я мушу частину своєї вдячності перенести на вас, бо, кінець-кінцем, якщо це ви порадили йому піднести мені в дар трон, то, значить, я завдячую його вам, хоч, мушу признатися по правді, мені прикро так оббирати короля наварського.

— Здається, сину, ви дуже любите Генріха?

— А так, з деякого часу ми в близьких стосунках.

— Ви думаєте, що й він любить вас так, як ви його?

— Сподіваюсь, мамо.

— Знаєте, така приязнь, особливо між принцами, річ дуже повчальна. Дружні зв’язки при дворі вважаються за неміцні, дорогий мій Франсуа.

— Зважте, мамо, що ми не тільки приятелі, а майже брати?

Катерина усміхнулась чудною посмішкою.

— Добре, — сказала вона, — хіба між королями бувають брати?

— О! Ні він, ні я не були королями, мамо, коли зійшлися; ми й не гадали бути ними, тому то ми й любимо один одного.

— Так, але тепер справи дуже змінились.

— Як то — дуже змінились?

— Атож. Хто вам сказав, що ви обидва не будете королями?

З того, як нервово здригнувся герцог і як почервоніло його обличчя, Катерина побачила, що удар влучив прямо в ціль.

— Він? — сказав герцог. — Анріо король? Якого ж королівства?

— Одного з найкращих в християнському світі.

— Ах, мамо! — сказав д’Алансон, бліднучи. — Піп ви кажете?

— Те, що добра мати мусить сказати синові; те, про що ви не раз думали, Франсуа.

— Я? — сказав герцог. — Я ні про що не думав, пані, присягаюсь вам.

— Охоче вірю вам, бо ваш друг, ваш брат Генріх, як ви звете його, приховує під зовнішньою щирістю велику спритність та хитрість і ховає свої таємниці краще, ніж ви, Франсуа, ховаєте свої. От, наприклад, чи казав він вам коли-небудь, що де Муї має з ним ділові стосунки?

— Де Муї? — сказав герцог здивовано, ніби ім’я це було вимовлено перед ним уперше при таких обставинах.

— Так, гугенот де Муї де Сен-Фаль, той, який мало не вбив пана де Морвеля і який, таємно їздячи переодягнений по Франції і по столиці, інтригує й збирає військо, щоб підтримати брата вашого Генріха проти вашої фамілії.

Катерина, яка не знала, що синові її Франсуа відомо про все це не менше, а навіть більше, ніж їй, при цих словах підвелась, збираючись вийти з величним виглядом.

Франсуа затримав її:

— Мамо, — сказав він, — ще одно слово, будьте ласкаві. Коли вже ви зволили поінформувати мене про вашу політику, скажіть мені, як міг би Генріх, будучи мало відомим і маючи так мало засобів, провадити настільки серйозну війну, щоб непокоїти мою фамілію?

— Дитина ви, — сказала королева, усміхаючись. — Знайте, що його підтримує, може, тридцять тисяч чоловік; в той день, коли він промовить слово, ці тридцять тисяч чоловік з’являться раптом, як спід землі, і ці тридцять тисяч чоловік — гугеноти, тобто найвідважніші в світі солдати. І потім... потім він має заступництво, якого ви не зуміли або не схотіли привернути собі.

— Яке?

— Короля. Короля, який любить його, підтримує, який з заздрощів до вашого брата, короля польського, і з нелюбові до вас шукає наступників по собі навкруги себе. Тільки сліпий, як ви, не бачить, що він шукає їх не серед членів своєї фамілії.

— Король!.. Ви гадаєте, мамо?

— Хіба ви не помітили, як любить він Анріо, свого Анріо?

— Правда, мамо, правда.

— І що той теж платить йому любов’ю. Бо цей Анріо, забуваючи, що його шурин хотів убити його з аркебузи в ніч святого Варфоломія, повзає пере ним по землі, мов пес, і лиже руку, що била його.

— Так, так, — бурмотів Франсуа, — я помітив це, Генріх дуже принижується перед братом Карлом.

— І тільки й думає, чим би йому догодити.

— До того ж, дійнятий постійними насмішками короля з його неуцтва в полюванні з птахами, він хоче взятися до... Та от учора він питався в мене, — так, не далі, як учора — чи немає у мене якоїсь путящої книги про це.

— Почекайте, — сказала Катерина, і очі їй аж заграли, ніби в голові її зринула несподівана думка, — почекайте... а що