Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

виблискуванням надавало певної анімаційності усьому оточенню. Анімаційності?! І Сонька раптом здригнулася усім тілом, враз згадуючи усе, що з ними відбулося.

Чи не відбулося? Чи привиділося опісля вибуху „Софії”?

Опісля вибуху Зорі Смерті. І всього всесвіту, що невпинно збігався в одну точку. Опісля загибелі як його, так і їхньої?

Сонька відчула, що крижаний жах просотується в кожну клітинку її тіла, знерухомлюючи його. І скам‘яніти остаточно йому не дозволяв лише останній спогад про останні слова Богдана ще перед вибухом. Про кохання він казав, про кохання! Чи це в маячінні їй здалося? І ще щось…

Чиясь донька… Додекаедр… Електратор… Морок…

Морок?!?

Аби знову не звалитися до нього, не піддатися його чорній нерухомості, дівчина спробувала ворухнути рукою.

Вийшло!.. Вийшло, матері його ковінька, як Богдан каже. А ну-мо, іншою… І ця працює… І ноги… Жива вона, жива!

Але… Але як вони сюди втрапили? Як їх з „Софії” викинуло? Отут вже аж нічого не згадується. Лише темрява, темрява, яка поступово заполоняла очі. А потім?!..

Останнє слово Сонька вигукнула і вигук її дивною дрібною луною застрибав поміж дзеркальних, геометрично правильних, торосів, наче злякавшись вигляду розбитого апарату.

— Чого? — слабко донеслося з боку Норильцєва й Нкси. — Чого галасуєте? — І за мить: — Ой, а де це ми?! І знову луна пострибала по дзеркальних гранях, а навздогін їй поплазував довгий стогін Кременчука:

— М-м-м… Сніжано, донечко… — І зненацька, смикнувшись усім своїм камуфляжним корпусом, капітан рвучко перекинувся на спину і сів, схопивши та й притиснувши до себе тільце, затягнуте в сріблястий комбінезон.

Донечка?! А так, так!.. Вони ж…

Голова трупа безвільно хитнулась, а вії в нього… здригнулись. Чи це здалося Соньці здалеку?

А капітан вже щосили трусив істоту, що взялася невідомо звідки на невідомій планетарній орбіті. І невідомо з якого дива — чи з якої любові? — взялася. Він трусив її тендітні — торкнись і зламаються — плечі і волав:

— Сніжанко, доню!.. Оговтуйсь, оговтуйсь… Це я — татко твій, татуня! Оговтуйсь, сонечко моє!..

— Та спокійніше ти! — намагаючись відкинути усі враження від неймовірності згаданих подій, видихнула Такаманохара, схоплюючись на рівні й відображуючись водночас в усіх гранях усіх геометричних торосів. Сліпе алюмінієве небо байдуже дивилося на них. — Спокійніше, кажу! Ти… Ти певен, що це донька твоя?

— Вона, вона це, Сонько! Я не знаю, яким чином і звідки, але це — вона! Я ж її вже бачив в цьому костюмі. Давнодавно…

— Спокійніше, кажу, Богдане! Ну, сам подумай, звідки тут твоя донька візьметься? Та ж ти й сам колись казав, що вона в автомобільній катастрофі загинула. Згадай…

— Та пам‘ятаю я, пам‘ятаю!.. Але жива вона, Сонько, жива!

Такаманохара, що вже впритул наблизилась до капітана з дівчинкою на руках, зблиснула ледь розкосими очима і вже хотіла було гарикнути на нього, але вклякла, наштрикнувшись очима на обличчя ймовірної доньки капітана. Тепер вона явно бачила, що вії її тріпочуть, а хворобливий рум‘янець починає проступати крізь неживий гіпс змертвілої шкіри.

— Ч-чорт!..

— Донечко!..

— Та не труси ти її так, не труси!.. Останнє життя з неї витрусиш…

— В-водички…

— Сонько, Сонько, мені почулося, чи вона…

— В-води…

— Стоп! Капітане, Соню, такого бути не може!..

— Закрийся, Зореборе! Води краще з „Софії” притаскай!

— Нксо, а ну швидко!..

Кошлата копиця крчовника майнула повз них та й зникла в чорноті шлюзового люку („Коли вони його відчинили?”), а за пару хвилин повернулася з величезною пластиковою пляшкою. Цілком, до речі, земного вигляду пляшкою. Соньці чомусь згадалося, як її нові знайомці дивувалися тоді, коли знайшли цілий склад отаких пляшок на борту інопланетного корабля.

Норильцєв вихопив посудину з худесеньких кінцівок піррянина, щосили крутнувши корок з якимсь незрозумілим ієрогліфом на ньому, та й приклав горличко до роту дівчинки. Лише забулькотіло. Такаманохара з капітаном обережно підтримували її під голову.

Тоненькі прозорі цівки струменіли з губ і краплями падали на сріблясту шкіру комбінезону. Очі дівчинки розплющились і почали швидко набувати осмисленого вигляду, а очі Кременчука навпаки — цілковито божевільного.

— Сніжанко, Сніжанко! Донечка моя, — лихоманково шепотів він, ласкаво торкаючись розкуйовдженого волосся дитини. — Я знов, знов… Я ж не вірив, що ти вмерла, не вірив! Ані тоді, біля фури отієї, не вірив, ані потім… Потім, коли ми з мамою твоєю… нашою… — І Богдан осікся, на мить прикривши очі.

— Хтось спробує мені роз‘яснити, що то воно тут відбувається? — скориставшись миттєвою паузою, вклинився Норильцєв. — Соню, та скажіть хоча б щось!

Адже це… Адже воно… Не може оте бути донькою капітана!

Не може! Тим більше, загиблою донькою. — … а взагалі вірити в смерть твою перестав, коли ти до мене на отій летючій тарілці прилетіла… А вони мене за це ледь-ледь у психушку не запроторили.

Зоребор лише головою покрутив, викликавши тим самим неясний рух у дзеркалах незліченних торосів, що громадились до обріїв, спадисто здіймаючись до них. Наче розбита «Софія» знаходилась на самому дні величезної лискучої чаші зі столовим льодом.

Сонька суворо зиркнула на хлопця і сама схилилася над дівчинкою, яка, напившись, знову заплющила очі й глибоко дихала, остаточно приходячи до тями.

— Богдане, — мовила обережно, — а ти за летючі тарілки нічого нам не розповідав.

— А як же, а як же, — тихесенько заторохкотів той, милуючись обличчям, що вже явно набувало природного кольору, — буду я розповідати!.. Один раз розповів, а мене — до лікарні. Я тоді на завданні був. Мав одних жевжиків заарештувати. Пізнього вечора це було. Я вже до квартири їхньої дістався, раптом — крізь вікно НЛО бачу, а з нього — стежина якась місячна. Просто до вікна. А по ній… по ній інопланетяни йдуть. Класичні. Сріблясті. З очима великими чорними. Забрали вони в мене отих жевжиків. Викрали. А мене загіпнотизувати спробували, але… Але я