Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Ні, не плач, Орисенько, прошу тебе! Не треба! Ти ніколи більше не плакатимеш! Я ніколи більше не допущу цього!

Але дівчина з такої неочікуваної радості ніяк не могла вгамувати сльози. Вона то обіймала його, то дивилася на його обличчя й досі не вірила, що він живий і не привиддя.

— Тимофію, але як ти вижив? — нарешті запитала Орися, опанувавши себе. — Адже пан Матвій прирік тебе на смерть, віддавши Вишневецькому! А мені збрехав, що ти загинув у бою.

— А ти звідки про це дізналася? Вишневецький відпустив мене, протримавши всі ці місяці в полоні, — відповів Тимофій і, присівши поруч із нею, розповів дівчині в подробицях про все, що сталося з ним за цей час. — Орисю, чому ти минулого літа мені нічого не розповіла про те, що мій брат тебе домагався? Чому ти приховала це від мене? — трохи нахмурившись, спитав він, закінчивши свою розповідь.

— Тимофію, мені соромно було говорити тобі про це, — відповіла Орися. — Та і як мені було розповідати тобі про те, що рідний брат зрадив тебе? Адже я дуже добре знаю твій норов! Ти його вбив би за це, або він тебе, або між вами почалася б ворожнеча. Нізащо на світі мені не хотілося бути причиною братовбивства або ворожнечі між тобою і твоїм братом. Та й інші теж боялися цього, тому всі мовчали, сподіваючись, що коли ти повернешся, то пан Матвій заспокоїться. Але присягаюся тобі, що я ніколи не давала йому ані приводу, ані...

— Не присягайся, мій янголе, і не виправдовуйся переді мною! Не треба! — перебив її Тимофій. — Я знаю, що ти мене ніколи не зрадиш! Може, і правильно, що ви всі мовчали, — якби я дізнався це все раніше, то і справді не пощадив би Матвія. Але, з іншого боку, знай я правду, то щось придумав би, щоби забрати тебе й позбавити його домагань! Орисю, а чому ти тут, у землянці Оксани? Невже Матвій вигнав тебе? — запитав він, бо лише зараз звернув увагу на цю обставину.

— Ні, він не вигнав мене, — відповіла Орися, важко зітхнувши. — Вислухай мене, Тимофію, мені треба дуже багато розповісти тобі. Тільки розповідь моя буде довга. Коли ти поїхав воювати, то трохи згодом я зрозуміла, що чекаю від тебе дитину...

— Що? — Тимофій навіть підскочив. Вражений звісткою він оглянув Орисю, але дівчина сиділа на лавці, на ній був широкий одяг селянки, і тому нічого не було видно. Тоді Орися піднялася, розгорнула поли верхнього одягу, і Тимофій побачив, що в його милої зникла тонка талія, а живіт округлився й випирає під спідницею.

— Господи! — вигукнув Тимофій, з подивом дивлячись на її кругленький животик, а потім обережно поклав на нього руку, немов боячись нашкодити своїм дотиком. Під своєю долонею він відчув поштовх і з несподіванки відсмикнув її. Але потім поклав обидві руки на її живіт і знову відчув, як заворушилася дитина. Його дитина.

— Вона вже давно почала битися, — зніяковіло всміхнувшись, сказала Орися, накривши своєю долонькою його долоню.

На очах у Тимофія навіть сльози виступили. Він дбайливо притиснув Орисю до себе та обережно почав гладити її живіт, відчуваючи, як їхня дитина сильніше ворушиться й б’ється від його дотиків, немов відчуває і розуміє, що її батько поруч. Серце Тимофія шалено калатало — він ніяк не міг упоратися із хвилюванням, не міг осмислити той факт, що тепер у цьому світі, крім його милої, буде ще одна людина — не менше рідна й дорогоцінна для нього, ніж Орися.

— Орисенько моя! Щастя ти моє! Кохана! — схвильовано шепотів Тимофій, відчуваючи, як радість і щастя наповнюють його змучену душу. — А я ж і не уявляв собі цього! Тепер вас двоє найдорожчих для мене на цьому світі! Господи, яке ж це щастя! Але чому ти не повідомила мені про це? Адже від Волховиць до Пилявців не так далеко було.

— Не написала я тобі тому, що не встигла. Коли в мене не залишилося жодних сумнівів у тому, що я вагітна, то повернувся твій брат. Він віддав мені твою шаблю, сказавши, що ти загинув під Пилявцями від ран. Я знала, як ти пишався своєю шаблею й ніколи, нізащо не розлучився б із нею. Тому я й повірила у твою смерть. Деякий час я була сама не своя, злягла в нервовій гарячці. Я хотіла померти, тому що для мене, для нас із дитиною життя втратило сенс без тебе. Я приховувала від усіх свою вагітність, але пан Матвій покликав Оксану лікувати мене й тоді дізнався про це. Адже Оксана не могла приховати цю правду. Та й вона дуже боялася, що я втрачу дитину з горя. Але твій брат наказав Оксані та Кшисі мовчати про все. Ніхто — ні Михайлик, ні челядь — не знав про мій стан. А мені він запропонував вийти за нього заміж. Навіть не запропонував, а поставив перед такою потребою. Коли я трохи одужала, то хотіла піти з Волховиць. Адже я тут ніхто — ні дружина тобі, ні наречена. Думала, повернуся або до батька, або де-небудь прилаштуюсь. Але Матвій мені заборонив їхати і сказав, що не може допустити, щоби його племінник ріс без батька. «Ти носиш у собі одного з Клесінських! — казав він мені. — Він не може бути байстрюком і жити у злиднях. Йому потрібне ім’я й суспільне становище, і це все йому забезпечить тільки шлюб зі мною!» Тому я й погодилася піти за нього заради майбутнього нашої дитини. Я дуже винна перед тобою, Тимофію! — на очі Орисі навернулися сльози. — Я ледь не вийшла заміж за твого вбивцю з власної волі.

— Ні в чому ти переді мною не винна, моє сонечко, — похитав головою Тимофій, притискаючи її до себе. — Хіба ти мала інший вибір? Адже ти залишилася зовсім одна. Ви залишилися одні! Якби я дійсно загинув, то це був єдиний можливий вихід і для тебе, і для нашого малюка. Тож не звинувачуй себе. Це я винний перед тобою! Через