Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

***

У призахідному сонці «Daewoo Leganza» виглядала майже зловісно. Довгі тіні від пом’ятих кіосків і птахів лише підкреслювали цей ефект. Габарити та фари седана були увімкнені – Святослав вирішив, що так йому буде краще видно сімнадцятого, а от той, навпаки, не зможе добре розгледіти його. Дальнє світло мало засліпити Тімура – саме цього він і прагнув.

Святослав стояв поруч із седаном, стискаючи в руці хромований револьвер із чотирма набоями в барабані. Його погляд був прикутий до єдиного входу на звалище – брами, звареної з труб. Саме туди спрямовувалося яскраве світло фар «Daewoo», висвітлюючи шлях, яким мав з’явитися Тімур.

Святослав сподівався, що цього разу обійдеться без привидів. У музеї вони стали вкрай неприємним доповненням до й без того напруженої ситуації. Зараз же поруч була «Leganza» з диво-двигуном, який випромінював блакитне світло та, схоже, утримував його свідомість від роздвоєння. Святослав вважав, що душі померлих з’являлися через те, що його мозок працював інакше, ніж у звичайних людей. Якщо ж цього разу привиди не прийдуть, значить, винахід Лейли та Єфима дійсно виконує свою роботу.

Біля воріт з’явилася постать. Чоловік нахилився, просунув щось під трубами на інший бік, а потім сам переліз через браму. Темна вітрівка зі світлими написами на рукавах, бейсболка на голові – тепер, коли він випростався й підібрав сірого кольору торбу, Святослав упізнав його. Тімур.

Невже він дійсно прийняв пропозицію? Невже в цій торбі все необхідне для життя утікача?

Вітер розгулявся, розгойдуючи погано закріплені вивіски на кіосках, змушуючи їх скрипіти і дзенькати там, де гвинти вже ледь тримали конструкції. Святослав обернувся й поглянув на яму, в якій спалив сорочку з ватою. Попіл розлітався в різні боки – ледь помітний, але він усе ж його бачив.

Ну ось, час настав.

Тімур неквапливо прямував до «Daewoo Leganza» і її нового власника, несучи торбу в правій руці. Йшов навіть повільніше, ніж у тому сні. Така кволість не сподобалася Святославу.

А чи це взагалі сімнадцятий? Чи, можливо, його примарний двійник, якщо той зрозумів, що вони задумали? Доведеться Тімура застрелити. На всякий випадок Святослав зняв револьвер із запобіжника й звів курок.

Вороння, що кружляло навколо, раптом знялося в небо, каркаючи так, ніби передчувало щось лихе. Святослав зиркнув на револьвер Єфима, а тоді знову підняв погляд – тепер птахи скидалися радше на зграю комах, що роїлися в перед  сутінковому пейзажі.

Тімур ішов далі, але дальнє світло «Daewoo» било просто в очі, змушуючи його підняти ліву руку, аби хоч трохи сховатися від сліпучого променя.

Саме цього Святослав і прагнув.

– Може, вимкнеш?! – вигукнув сімнадцятий, прикриваючи очі рукою.

– Навіть не проси, – відказав Святослав, стаючи впритул до лівої фари седану. – Поки не зрозумію, що ти задумав, світло залишиться увімкненим.

Тімур на мить зупинився, вдивляючись перед себе, намагаючись розгледіти силует Святослава, а потім знову рушив. Відстань між ними скорочувалася – залишалося метрів двадцять. Сонце вже майже торкалося горизонту.

– А ти не такий уже й простий, як здаєшся на перший погляд, – мовив Тімур, продовжуючи тримати руку перед собою, щоб захиститися від сліпучого світла.

– Як мені зрозуміти, що я розмовляю саме з тим, хто мені потрібен?

Зупинившись, Тімур посміхнувся, і Святослав помітив опецьок на його шиї.

– Думаєш, якби він дізнався всю правду, то прийшов би сюди? Сильно сумніваюся. Швидше б накивав п’ятами. Він пришелепкуватий – не те слово, але за свою шкуру, якої, до речі, у нього немає, боїться. Як і ти, Святославе. Такі тут гангстерські штуки напридумував... Може, тепер усе ж вимкнеш світло?

– Ще не час, – Святослав почувався значно спокійніше, ніж у сні. Тепер не було того шаленого хвилювання. – Я ж казав, коли це зроблю. Що в торбі?

– А ти як гадаєш? – Тімур усе ще човгав по піску, здіймаючи дрібні хмари пилу, які підхоплював вітер. – Декілька потрібних речей на перший час. Навіть у божевільні дозволяли мати з собою щось подібне.

Відстань між ними скоротилася до десяти метрів. Попри яскраве світло, Тімур вперто наближався.

– Може, вже зупинишся? – запропонував Святослав. – У мене тут, якщо ти не розгледів, револьвер. І він заряджений справжніми набоями.

– О, значить, мені не здалося. Добре, ще два кроки – і зупинюся, – сказав Тімур і почав якось дивно розгойдувати торбу в руці.

Вороння кружляло високо, там, де мали б громадитися хмари. А тут, унизу, Святослав почув скрип – вивіска з написом «Хот-доги» здригнулася, зсунувшись убік на кілька сантиметрів. Нічого особливого, але щось у цьому русі його насторожило.

Попереду, залитий білим світлом фар, стояв Тімур. З боків – похилені кіоски та понівечені магазинчики. Вони здавалися такими ж похмурими, як і тварини з розрізаними черевами в музеї. Хмурі. Дуже хмурі. І раптом Святослав усвідомив, що саме його турбувало з тієї миті, як сімнадцятий з’явився біля воріт.

Тімур ще кілька разів розмахнув торбою, неначе набирав розгін для вирішального кидка, а тоді раптово вищирився, оголивши зуби, як хижак перед нападом. Але Святослав не зволікав – його пальці стиснули рукоятку револьвера ще міцніше, і він натиснув на гачок.

Пролунав гучний постріл, що розітнув вечірню тишу. В ту ж секунду торба різко змінила траєкторію, вирвавшись із розкритої руки сімнадцятого. Вона пролетіла не більше п’яти метрів, після чого з глухим стуком впала на пісок. Пролунав ще один вибух, слабший за постріл, схожий на звук розбитих скляних банок, доверху наповнених якоюсь рідиною.

Торба з невідомим вмістом не долетіла до Святослава лише кілька кроків. Натомість куля влучила Тімуру просто в плече, точно в місце, де його права рука з'єднувалася з тулубом. Схопившись за рану, сімнадцятий, замість зупинитися, різко кинувся вперед, прямуючи до перукаря.