Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Як він узагалі збирається ділити цей автомобіль із Тімуром? Святослав цього не розумів, як і того, навіщо згадав про Бетмена й Робіна, коли вони більше схожі на Бетмена та Джокера. І чи не буде йому гидко поруч із цією людиною? На що він прирікає власне життя, якщо Тімур справді погодиться?

А де гарантії, що сімнадцятий через якийсь час не заріже його зненацька посеред поля й не закопає там же? Сам того не підозрюючи, Святослав раптом усвідомив: він прагне зробити те саме, що й Кір – сколотити свою «суперкоманду».

Та малася ще одна думка, яку перукар волів би не помічати, але вона не зникала. Що робити, якщо спалах справді вказував на нього як на причину нещасного випадку?

– І чому не можна самому побачити той сон? – пробурмотів він уголос, вмикаючи магнітолу й починаючи гортати радіохвилі.

У цей момент його погляд зупинився на мішечку, з насиченим малиновим ароматом. Не роздумуючи, Святослав зняв його й викинув за двері.

– Так буде краще, – сказав він, спостерігаючи, як мішечок падає на землю.

У цей час по радіо здебільшого крутили музику – «Стіл заявок», ар дачоки та подібне. Але Святослав сподівався почути щось про нічні події в музеї.

Натомість рознервувався шлунок – з учорашнього дня в ньому не побувало жодної страви. Здається, коли Єфим шукав щось у бардачку для своєї простреленої ноги, Святослав помітив там батончик «Snickers». Або ж… то була тільки обгортка.

По радіо «Вісті» пролунав знайомий сигнал:

– Коротко про головне.

Почувши це, Святослав прибрав руку з приймача й відкрив ар дачок. Серед карт, попільнички, сірників та різного мотлоху лежав батончик «Snickers» і, загорнутий у папір, «Чизбургер» з «McDonald’s».

Ця знахідка його неабияк потішила – схоже, Мрець не був вибагливим у їжі. Облизуючи губи, Святослав швидко розгорнув «Чизбургер» і, давлячись слиною, почав їсти, водночас прислухаючись до новин.

– Тепер офіційно підтверджено: людина, яку підстрелили біля музею «НАН України», померла в кареті швидкої від смертельних травм.

Маємо інтерв’ю зі свідком – охоронцем, який тієї ночі був на зміні й бачив усе на власні очі.

Почувши про свідка, Святослав завмер, перестав жувати й зробив звук на приймачі голосніше.

– Так, я бачив на власні очі, як ті люди застрелили того нещасного, а потім сіли в машину. Вони бігли, підтримуючи один одного, – говорив охоронець.

Святослав від несподіванки впустив рештки «Чизбургера» з рук. Він і гадки не мав, що за їхньою стріляниною міг спостерігати хтось сторонній, хоча це й не дивно. Вони влаштували перестрілку з Мерцем просто серед міста. І що з того, що була ніч? Завжди знайдуться зайві очі. І тільки зараз ця думка нарешті його накрила.

– А якого кольору було авто, ви не запам’ятали? – запитала кореспондентка.

– Якесь світле… може, червоне, а може, й оранжеве, – відповів охоронець. – Мені заважало дерево роздивитися краще.

Святослав одразу впізнав цей грубий, прокурений голос. Один із тих типів, що прибігли на другий поверх музею, коли він вимкнув світло в зоологічній залі.

– Напевно, і номерні знаки теж не встигли розгледіти? – знову запитала кореспондентка.

Святослав одразу згадав про пачку номерних знаків, що лежала під сидінням у плівці. Здається, вони можуть знадобитися прямо зараз.

– Ні, не бачив, – відповів охоронець.

– І ще одне питання. Чому ви навіть не намагалися їх зупинити? Адже у вас має бути зброя. До того ж ці люди вдерлися в об’єкт, який саме ви охороняєте.

– Ми з напарником діяли згідно з інструкцією, – незадоволено буркнув охоронець. – Викликали поліцію.

На задньому плані раптом почувся різкий окрик:

– Гей! Хто вам дозволив розмовляти з кореспондентами?!

Інтерв’ю раптово обірвалося – схоже, його зупинив поліціянт. Голос, що пролунав в ефірі останнім, міг належати правоохоронцеві. Далі почали розповідати інші новини, знову зачепивши тему «потяга на той світ», але слухати одне й те саме набридло, тож перукар зменшив гучність приймача.

Спогади про Соню нахлинули раптово. Всередині щось неприємно стиснулося – здавалося, що він зробив помилку, залишивши її. Святослав мовчки підняв з сидіння залишки «Чизбургера» й кинув їх до рота.

Єдине безпечне місце зараз – хижа в горах. Але чи захоче Тімур туди їхати? Святослав раптом усвідомив, що сам не впевнений у плані створення «суперкоманди». Можливо, їхня зустріч завершиться зовсім не так, як він сподівався.

Взявши сірники з бардачка та розгорнувши шоколадний батончик, Святослав знову вийшов із «Daewoo».

Сорочка Кіра виявилася трохи завеликою в плечах, але не критично, зате рукава були надто короткі, тож він підкотів їх до ліктів, ніби так і задумано.

Однією рукою він підняв свою закривавлену сорочку з кульовим отвором і криваві шматки вати, іншою – відкусив «Snickers» і, жуючи, неквапливо рушив уздовж ряду кіосків та магазинчиків.

Птахи, що кружляли над звалищем, уважно стежили за його рухами, перелітаючи з одного магазинчика на інший. Можливо, вони сподівалися, що Святослав тримає в руках щось їстівне.

Відійшовши якнайдалі від «Daewoo» та кіосків, він розгріб носком черевика невелику яму в піску й кинув туди сорочку разом із кривавими шматками вати. Відкусив ще шматок батончика, присів і, чиркнувши сірником, підпалив тканину. Зайнялася вона швидко, хоч і не з першого разу.

Підвівшись, Святослав – колишній перукар і власник «Джентльмена», а тепер вбивця-втікач, відомий під номером двадцять один – мовчки дивився на вогонь. Полум’я розгорілося стрімко, але так само швидко почало згасати. Він спостерігав за ним і раптом зрозумів: його життя зараз горить так само.

Сонце повільно хилилося до обрію, фарбуючи небо у теплі відтінки. Вороння над головою заклекотіло, ніби висловлюючи своє невдоволення діями Святослава. Але йому було байдуже. Він спокійно відкусив ще шматок «Snickers» і раптом відчув – Тімур уже тут.