Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

наставником. Послухай, Чаку, якщо ти зможеш нашкребти п’ятдесят тисяч баксів, я гарантую тобі прибуток двадцять п’ять відсотків, і ти зможеш на це жити закордоном.

Отак він говорив до мене, а я й далі розмірковував про його долю. Його долю! Але я не міг звірити йому своїх думок. Вони були непередавані. Тоді яка ж із них користь? Їхня химерність і вигадливість були зрадливі. Думки мають бути реальні. Слова повинні мати чітке значення, і людина має вірити у те, що вона сказала. Саме з цим було пов’язане нарікання Гамлета, звернене до Полонія: «Слова, слова, слова». Слова не є мої слова, думки не є мої думки. Це прекрасно — мати думки. Вони можуть бути про зоряне небо і моральний закон, про велич одного і шляхетність іншого. Юлік був не єдиний, хто списував багато паперу. Ми всі переводимо папір, багато паперу. І я не збирався підсовувати Юліку жодних зужитих думок, якими я псував папір. Принаймні не в такий час, як зараз. Мої нові ідеї, так. Вони були доречніші. Але я не був готовий говорити йому про них. Я мав би бути готовий. У минулому думки були надто реальні, щоб їх ховати як культурний портфель акцій та облігацій. Але тепер ми маємо інтелектуальний актив. Скільки завгодно світоглядів. П’ять різних епістемологій за один вечір. Обирайте. Всі вони прийнятні, але жодна не є обов’язкова чи необхідна, чи така, що має істинну силу, чи промовляє просто до душі. Але саме це списування паперу, передача інтелектуальної валюти, зрештою розігнуло мою спину. Хоча моя спина випростовувалася повільно й неохоче. Тож поки що я не був готовий розповісти Юліку щось і справді цікаве. Я не мав що запропонувати братові, який готувався до смерті. Він не знав, що думати, і був розлючений і наляканий. Тож я, як чуйний брат, повинен був щось йому сказати. Я й справді міг розповісти про важливі й глибокі речі. Але з цього було б мало користі. Я ще не вивчив свого уроку. Він би сказав: «Про що ти кажеш? Душа! Безсмертя? Ти у це віриш?». А я ще не готовий був пояснювати. Я й сам лише збирався зануритися в це серйозно. Можливо, ми з Ренатою поїдемо потягом в Таорміну, і там, сидячи десь у саду, мені вдасться цілком зосередитися на цьому.

Наші поважні батьки, приїхавши зі Старого Світу, породили двійко американських клоунів — демонічного мільйонера та інтелектуального блазня. Юлік був огрядний хлопець, якого я обожнював, він був дорога мені людина, і тепер, коли перед ним на обрії показався фатальний берег і він із хворобливим виглядом сидів за кермом, я хотів сказати, що ця осяйна, ця вражаюча, приголомшлива, прекрасна й болюча річ (я мав на увазі життя) закінчуючись, кладе край лише тому, що ми знаємо. Вона не охоплює незнаного, і я підозрюю, що вона переходить у щось далі. Проте я нічого не міг довести своєму твердолобому брату. Його жахала пустка, що наближалася, завершення квітучого травневого дня, за яким височіла вугільна гора, а у землі зяяла акуратна прохолодна яма. Тож, якби я заговорив, я міг би сказати йому хіба таке: «Послухай, пам’ятаєш, як ми переїхали до Чикаґо з Епплтона і мешкали в тих темних кімнатах на Райс-стріт? І ти був товстий, а я худорлявий? І мама пестила тебе своїми карими очима, а тато гнівався, коли ти вмочував хліб у какао. І перш ніж вирвався у лісозаготівельний бізнес, він гарував у пекарні, на єдиній роботі, що міг знайти. І хоч був джентльмен, мусив працювати ночами. І як він, приходячи додому, розвішував свій білий робочий одяг за дверима ванної, тому вбиральня завжди пахла пекарнею, а затвердле борошно осипалося на підлогу лусочками. І як він, вродливий та сердитий, спав на боці цілісінький день, одну руку підклавши під голову, а другу — просунувши між підтягнутими коліньми. Поки мама виварювала білизну на вугільній плиті, а ми з тобою змивалися до школи. Ти пам’ятаєш усе це? Що ж, я скажу тобі, навіщо витягую це на світ божий, — є поважні естетичні причини, щоби це не стерлося з пам’яті навіки. Ніхто не вкладав би стільки серця у речі, приречені на забуття та втрату. Чи стільки любові. Любов — це подяка за існування. Ця любов перетворилася би на ненависть, Юліку, якби все виявилося лише обманом». Але така промова була, звісно ж, неприйнятна для одного з найбільших забудовників південно-східного Техасу. Такі розмови були заборонені неписаними правилами цивілізації, що довела своє право нав’язувати такі правила багатьма практичними чудесами, які вона продемонструвала, — наприклад, моє прибуття до Техасу з Нью-Йорка за чотири години, або ж розтин грудної клітки і вживлення нових вен у серце. Проте прийняти остаточність смерті становило частину Юлікового тягаря. Від нас не лишиться й сліду. Тільки декілька ям у землі. Тільки прах, вигорнутий на поверхню вимерлими істотами, що колись прокладали тут нори.

Тим часом Юлік говорив, що збирається мені допомогти. За п’ятдесят тисяч доларів він продасть мені два паї в уже завершеному проекті.

— Це має принести від двадцяти п’яти до тридцяти відсотків. Тож якщо ти матимеш прибуток п’ятнадцять тисяч, плюс те, що ти заробиш зі своєї базгранини, ти зможеш чудово влаштуватися в одній із дешевих країн — Югославії чи Туреччині, — і хай тоді та чиказька банда сама себе доїть.

— Тоді позич мені п’ятдесят штук, — сказав я. — Я зароблю таку суму за рік і поверну тобі.

— Мені б самому довелося йти по неї до банку, — відповів він. Проте я теж був Сітрином, у наших жилах текла та ж сама кров, і він не міг розраховувати, що я проковтну таку очевидну брехню. Тому додав:

— Чарлі, не проси мене чинити так не по-діловому.

— Ти хочеш сказати, що якби позичив мені гроші, й не заробив трохи на мені, то перестав би себе поважати?

— З твоїм талантом викладати речі стисло, я б стільки всього написав, — мовив він, — беручи до уваги, що я знаю у тисячу разів більше за тебе. Звісно, я мушу мати невеличкий зиск. Зрештою, саме я доводжу все це до пуття. Але це був би якийсь основний мінімум. З іншого боку, якщо ти втомився від свого способу життя, а ти, певна річ, втомився, ти міг би й сам осісти в Техасі й стати непристойно багатим. Це місце має великі перспективи, Чарлі, справжній розмах.

Але його згадка про розмах та великі перспективи не