Донна Тартт - Таємна історія

так щільно оточувала його обабіч, що навіть сонячні промені не могли пробитися до вологої та багнистої стежки.

У понеділок я прийшов до Лікею раніше, ніж зазвичай. У вікні Джуліанового кабінету я побачив Генрі, який поправляв півонії в білій вазі. Здавалося, ніби він схуд кілограмів на п’ять, що в принципі для людини комплекції Генрі було ніщо, однак худорлявість обличчя й навіть зап’ястків та рук впадала в очі. Проте щось інше, а не це — поки незрозуміло що — змінило його відтоді, як ми бачилися востаннє.

Вони з Джуліаном розмовляли жартівливою педантичною латиною, немов двоє священиків, котрі прибирають ризницю перед месою. У повітрі стояв аромат круто завареного чаю.

— Salve, amice, — підвів до мене голову Генрі. На його зазвичай відстороненому та замкненому обличчі з’явилась тінь пожвавлення. — Valesne? Quid est rei?[208]

— Гарно виглядаєш, — сказав я йому (і справді мав це на увазі).

Він трохи похилив голову. Його очі, що під час хвороби були понурі, з розширеними зіницями, тепер вражали кришталево чистою блакиттю.

— Benigne dicis[209], — промовив він. — Мені набагато краще.

Джуліан прибирав залишки булочок та варення. Вони снідали разом із Генрі, і, судячи з усього, трапеза була чималою. Джуліан розсміявся та проказав щось у стилі Горація (я, чесно кажучи, не зовсім добре зрозумів слова), нібито м’ясо — гарна їжа для печалі. Мені було приємно знову бачити радісного та безжурного Джуліана. Він відчував незрозумілу прив’язаність до Банні, однак сильні емоції були неприйнятні для нього, а їх нормальне вираження за сучасними стандартами він прирівнював до ексгібіціонізму. Я впевнений, що смерть Банні вразила його набагато глибше, ніж він дозволяв собі показувати. Також маю підозри, що жвава сократівська байдужість до питань життя і смерті вберігала Джуліана від занурення в непробудну печаль.

Потім приїхав Френсіс. За ним — Камілла. Але не Чарльз, який, певно, відлежувався в жахливім похміллі. Ми всілися за великий круглий стіл.

— Що ж, — промовив Джуліан, коли всі притихли. — Сподіваюся, всі готові покинути світ звичайної матерії та ввійти у світ матерії тонкої?

У ті дні я відчував надзвичайне полегшення через новонабуту свободу. Тепер, коли небезпека лишилася позаду, пелена темряви, що окутувала мій розум, розсіялась. Світ знову став прекрасним — свіжим, чарівним, цілющим. Однак я дивився на нього новими очима.

Я полюбляв гуляти наодинці Північним Гемпденом, біля річки Беттенкілл. Особливо вподобав одну сільську крамничку (давні власники якої, мама з сином, за чутками, в п’ятдесятих надихнули одного автора на знамените, хрестоматійне оповідання жахів), де купував пляшку вина та спускався до берега річки, неквапом потягуючи трунок. Решту тих погожих днів, осяяних золотим світлом, я безцільно бродив туди-сюди, просто гаючи час. Я трохи відстав у навчанні, попереду чекали контрольні та іспити, однак я був юний, трава зеленіла, дзижчання бджіл заполонило все довкола, і до того ж я щойно відступив від порога Смерті, а сонячне проміння пестило мої щоки. Я був вільний. Дорога життя, яке я вважав утраченим назавжди, простелилася переді мною в усій своїй невимовно дорогоцінній красі.

В один із таких днів я прогулювався біля будинку Генрі і знайшов його на задньому подвір’ї. Засукавши рукава, він копирсався в грядці, одягнений у старий робочий одяг. Поруч стояв візочок із розсадою помідорів, огірків, полуниць, соняшників та яскраво-червоної герані. Кілька трояндових кущів, коріння яких ховалось у мішковині, прихилились до паркану.

Я зайшов через бокову хвіртку. На ногах я стояв не надто впевнено.

— Привіт-віт-віт!

Він зупинився та сперся на лопату. Ніс, що обгорів на сонці, вже облазив.

— Що поробляєш?

— Саджаю латук.

Настала довга пауза, під час якої я встиг оглянути сад і помітив папороть, яку Генрі викопав у день убивства Банні. Аспленій. Так він тоді її назвав. Камілла ще сказала, що від цієї назви віє якимсь загробним Асклепіем. Тепер папороть велично росла на тінистій стороні його будинку, біля погреба.

Мене повело назад, та я встиг ухопитися за ворота.

— Лишаєшся тут на літо?

Він пильно роздивлявся мене, витираючи брудні руки об штани.

— Мабуть. А ти?

— Не знаю.

Я ще нікому не казав, що за день до того відніс до Служби підтримки студентів заяву про влаштування на одну роботу в Брукліні. У мої обов’язки мав входити догляд за квартирою викладача історії, який на все літо летів до Британії. Виглядало все ідеально: літо в гарному районі Брукліну (безкоштовно!), лише поливати квіти й вигулювати двох бостон-тер’єрів, які не могли відправитись за океан через карантин. Я трохи нервував, згадуючи Лео та мандоліни, однак мене запевнили, що цього разу все буде інакше, навіть продемонстрували відгуки щасливих студентів, які працювали там раніше. Я ще ніколи не бував у Брукліні і, чесно кажучи, нічого про нього не знав. Однак ідея пожити в місті — особливо невідомому мені — вабила. Затори, натовп людей, робота в книгарні, черги до кафе. Хтозна, яке химерне життя на мене чекало. Самотні обіди та вечірні прогулянки з собаками по вулицях, де ніхто мене не знає.

Генрі продовжував на мене дивитись. Він поправив окуляри на переніссі.

— Знаєш, — почав він, — зарано ще.

Я засміявся. Було очевидно, про що він думав: спочатку Чарльз, тепер я.

— Я в нормі.

— Справді?

— Звісно.

Він повернувся до роботи, встромлюючи лопату в ґрунт і дужо натискаючи на неї ногою в гетрі кольору хакі. Підтяжки на спині утворювали чорний навскісний хрест.

— Ну, значить, можеш підсобити мені з латуком. У повітці є ще один заступ.

Тієї ночі, близько другої години, в мої двері загрюкала староста й прокричала, що мені хтось телефонує. Натягнувши халат, я сонно поплівся сходами вниз.

Дзвонив Френсіс.

— Чого тобі треба?

— Річарде, у мене серцевий напад.

Одним оком я поглянув на старосту — Вероніка чи Валерія, забув її ім’я. Вона стояла поруч, склавши руки на грудях та схиливши голову, вдаючи занепокоєння. Я відвернувся від неї.

— Усе з тобою нормально. Іди спати.

— Послухай, — у його голосі чулася паніка. — У мене серцевий напад. Мабуть, я помру.

— Не дуркуй.

— У мене всі симптоми. Біль у лівій руці. Важкість у грудях. Ядуха.

— Чого ти від мене хочеш?

— Щоб ти приїхав і відвіз мене до лікарні.

— Чому б не викликати швидку? — У мене мимохіть заплющувалися очі.

— Бо я їх боюсь.

Я не зрозумів, що він сказав далі, оскільки втрутилася Вероніка, зачувши слово «швидка».

— Якщо вам потрібні медики-рятувальники, то хлопці з охорони вміють робити штучне дихання й непрямий масаж серця. Вони на чергуванні з дванадцятої по шосту