Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

— Ми маємо залізти туди? — запитав Ебенезер і замість відповіді відчув, як вістря списа вкололо його в стегно.

— Скажіть їм, що ми боги! — не вгавав Бертран. — Вони з'їдять нас живцем!

Їм повторили наказ; вони видерлися по скелі до виступу біля входу в печеру. Хлопчаки забалакали до когось, хто, здавалося, був всередині, і з темноти їм відповів якийсь голос, спокійніший і доросліший. Бранців примусили ввійти, нагнувшись перед тим, оскільки стеля була не більше п'яти футів заввишки. Усередині смерділо екскрементами та пахло ще чимось невідомим. За якусь хвилину їхні очі призвичаїлися до темряви, і вони побачили дорослого дикуна, що голий лежав на ковдрі, якою була застелена долівка, засмічена мушлями, кістками та глиняними черепками з-під розбитих горщиків. Сморід, принаймні почасти, ішов від його правого коліна, що було перев'язане ганчір'ям. Він звівся на лікті, поморщившись від болю і став розглядати бранців. Потім, на їхній невимовний подив, він сказав: «Англійці?».

— Святий Боже! — Ебенезер від подиву аж рота розкрив. — Хто ви, пане, що говорите нашою мовою?

Дикун знову уважно роздивився їхнє сплутане волосся, подертий одяг і босі ноги.

— Шукаєте Куассапелага? Воррен послав вас знайти Куассапелага?

Хлопці зі своїми списами посунулися ближче.

— Ми нікого не шукаємо, — відповів поет виразно й голосно. — Ми англійці, нас пірати викинули в море, щоб ми втопилися; ми припливли до цього острова вночі завдяки неймовірному везінню, але не знаємо, де ми зараз.

Один з хлопців щось збуджено заговорив, потрясаючи списом, ладний накинутися на них, однак дорослий чоловік одним словом утихомирив його.

— Прошу, пощадіть нас, — став благати Ебенезер. — Ми не знаємо, хто такий Воррен, про якого ви тут говорите, та й взагалі ми жодної живої душі тут не знаємо.

Хлопці знову вдали, немов намагаються проштрикнути їх наскрізь. Поранений дикун насварився на них різкіше, ніж минулого разу й, очевидячки, наказав їм стати на варті біля входу, бо вони дуже неохоче залишили цю непривітну печеру.

— Вони хороші хлопці, — мовив дикун. — Вони, так само як і я, ненавидять англійців і ладні були б вас убити.

— Отже, на цьому острові є англійці? Як він називається? — Бертран, досі переляканий, стояв мовчки, але Ебенезер, попри свої недавні мрії про острів поетів, не зміг приховати радості від можливості зустріти своїх земляків.

Дикун пильно подивився на них.

— Ви не знаєте, де ви?

— Знаємо тільки, що це острів в океані, — відповів Лауреат.

— І вам не доводилося чути ім'я Куассапелага, короля анакостинів?

— Ні.

Якусь хвилю їхній полонитель продовжував розглядати їхні обличчя. Потім, немов переконавшись у їхній невинності, він відкинувся на свою вбогу постіль і вп'явся очима в стелю печери.

— Я — Куассапелаг, — виголосив він. — Король анакостинів.

— Король! — голосно прошепотів Бертран на вухо Ебенезеру. — Як думаєте, може, він король одного з наших золотих міст?

— Це земля піскатавеїв, — вів далі Куассапелаг. — Ці поля і ліси належать піскатавеям. Ця вода — то вода піскатавеїв, ці кручі — то наші кручі. Вони належали піскатавеям від сотворіння світу. Мій батько був королем на цій землі, і його батько, і батьків батько; так само і я якийсь час був ним. Але Куассапелаг уже більше не король, і мої сини й онуки не будуть тут правити.

— Запитайте в нього дорогу до найближчого золотого міста, — прошепотів Бертран, однак хазяїн жестом наказав йому помовчати.

— Але чому ви лежите тут у такому жалюгідному стані? — запитав Ебенезер. — Я так гадаю, що це місце не годиться для короля.

— Цей край більше не належить Куассапелагу, — відповів король. — Ваші люди вкрали його в мене. Вони припливли на кораблях з шаблями та гарматами й забрали поля та ліси в мого батька. Вони зігнали нас із наших місць, немов диких звірів, і вигнали геть. І коли я сказав: «Ця земля належить піскатавеям», — вони кинули мене до в'язниці. Наш імператор, Очотомакуат, наче якийсь звір, мусить ховатися по цих пагорбах, а його місце зайняв молодий виродок Пассоп, що ладен лизати чоботи англійському імператору. Мої люди повинні або коритися йому, або гинути з голоду.

— Яка несправедливість! — вигукнув Ебенезер. — Ти чув це, Бертране? Хто він такий, цей Воррен, що таке собі дозволяє? Через нього мені соромно, що я англієць. Б'юся навзаклад, це якийсь шибеник, пірат, що привласнив цей острів, їй-бо! — він вхопив слугу за рукав. — Я пригадую, як старий Карл, вітрильщик, розповідав про місто піратів Ліберталію, що на острові Мадагаскар; молю Бога, щоб це був не він!

— Я не знаю, як звати імператора, — мовив Куассапелаг, — адже він тільки нещодавно прибув і став утискати мій народ. Цей Воррен — лише тюремник та очолює загін солдатів…

Цієї миті ззовні печери почулося сильне заворушення.

— Дрейкпекер! — крикнув Бертран.

При вході в печеру і справді стояв чорний здоровань: біля його ніг, кинутий у нападі гніву, лежав грубий спис, що його змайстрував Ебенезер, з двома настромленими на нього закривавленими кролями, а в здоровенних руках він тримав за карк юних дозорців. Одного він, схоже, якимось чином роззброїв, і перш ніж другий встиг скористатися зі свого оружжя, грізний негр зіткнув їх лобами та скинув обох вниз на берег.

— Браво! — привітав його Ебенезер.

— Ми тут, Дрейкпекер! — заволав Бертран і стрибнув до Куассапелага, аби зв'язати йому руки. — Ходи-но сюди й проломи голову цьому негіднику також!

Негр вхопив свого списа і з ревом кинувся в печеру, вочевидь маючи намір додати до своїх трофеїв і Куассапелага.

— Стій! Дрейкпекер! — наказав Ебенезер.

— Проштрикни його! — закричав Бертран, тримаючи руки Куассапелага за спиною. Дикун не чинив спротиву та дивився на цього непроханого гостя, не приховуючи зневаги.

— Я забороняю! — сказав Ебенезер і вхопився за списа.

Бертран рішуче з ним не погодився.

— Але ж цей мерзотник сам хотів так зробити з нами!

— Якщо і хотів, то він цього жодним чином не показав. Відпусти його.

Коли його руки звільнили, Куассапелаг знову ліг на ковдру і вп'явся очима в стелю.

— Ці хлопчаки — його сини, — сказав Ебенезер. — Піди з Дрейкпекером і приведи їх сюди,