Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...Я вийшов звідти, перетнув і здолав фантасмагорію червонястого світла, посеред якого стояв, стискаючи підвіску біля Лабіринту, і вдивлявся в камінь, усередині якого — Лабіринт, він у мені, повністю у мені, а я в ньому, і багрянець навколо тьмяніє та зникає. Залишилися тільки я, підвіска і Лабіринт — усі предметно-просторові відношення відновлено, але октавою вище — саме так я найкраще міг би висловити все. Адже тепер у мені існувала своєрідна емпатія. Так, ніби я набув додаткового смислу, нового способу вираження. І відчуття те було особливим, дарувало втіху.
Згораючи від нетерпіння, щоб випробувати його, я зібрався з думками і наказав Лабіринту перенести мене деінде.
І ось я вже стояв у круглій кімнаті найвищої вежі Амбера. Перетнувши її, вийшов на малесенький балкон. Контраст зі щойно здійсненою надчуттєвою подорожжю виявився разючим. Кілька довгих секунд я просто стояв там і дивився.
Море видавалося ковдрою з різноманітних текстур, небо частково заволокло хмарами — смеркало. Самі хмари витворювали візерунки з м'якого сяйва і грубих тіней. Вітер дув у напрямку моря, тож його солоний дух ненадовго був мені недоступним. Птахи видавалися чорними цятками в небі. Вони літали і кружляли вдалині над водою. А нижче мене палацові двори та міські тераси простягалися в незмінній елегантності аж до краю Колвіру. На центральних вулицях метушилися крихітні люди, а рухи їхні видавалися нікчемними. Я почувався дуже самотньо.
А тоді торкнувся до підвіски і викликав шторм.
4
Рендом та Флора чекали на моє повернення в покоях. Спершу очі Рендома зиркнули на кулон, а вже потім і на мене. Я кивнув. Повернувшись до Флори, злегка вклонився їй.
— Сестро, — мовив я. — Давно ми бачилися, давно...
Вигляд вона мала зляканий, що було мені на користь. І все ж Флора усміхнулася й узяла мене за руку.
— Брате, — сказала вона. — Бачу, ти дотримав слова.
Бліде золото її волосся... Вона обрізала його, залишивши чубчик. Я не міг вирішити, чи до вподоби мені така зачіска. У неї було дуже красиве волосся. А ще — блакитні очі з відтінком пихи, що давали їй змогу бачити все у найсприятливішому світлі. Іноді здавалося, що вона поводиться дуже по-дурному, але в інший час вона радше змушувала замислитися.
— Вибач, що витріщаюся на тебе, — мовив я, — та востаннє, коли ми бачилися, не мав змоги поглянути на тебе.
— Я дуже рада, що цю ситуацію виправлено, — відказала вона. — Це було так... Ти ж знаєш, я нічого не могла зробити.
— Знаю, — погодивсь я, пригадавши тонкий передзвін її сміху по той бік темряви на одній з річниць коронації Еріка. — Знаю.
Я підійшов до вікна й прочинив його, будучи впевненим, що дощові краплі не потраплять у кімнату. Я любив запах бурі.
— Рендоме, чи з'ясував ти щось цікаве стосовно особи можливого листоноші? — запитав я.
— На жаль, ні, — відказав брат. — Я тут порозпитував трохи. Здається, ніхто не бачив нікого в потрібному місці у потрібний час.
— Зрозуміло, — сказав я. — Дякую. Можливо, побачимося трохи пізніше.
— Гаразд, — відповів він. — Увесь вечір я буду в своїх покоях.
Я кивнув, повернувся і, притулившись до підвіконня, дивився на Флору. Виходячи, Рендом тихо зачинив двері. Секунд тридцять я прислухався до стукоту дощу.
— Що збираєшся робити зі мною? — нарешті спитала вона.
— Робити?
— Зараз ти у такому становищі, що можеш вимагати повернення старих боргів. Підозрюю, багато всього розпочнеться зараз.
— Можливо, — мовив я на те. — Але багато всього залежить від дечого. А багато що і дещо — це все ж таки не одне й те саме.
— Що маєш на увазі?
— Дай мені те, що я хочу, а там побачимо. Мені колись казали, що я непоганий хлоп.
— І чого ж ти хочеш?
— Історію, Флоро. Почнімо з цього. Як ти обернулася на мою пастушку в тій Тіні — на Землі. Найдрібніші подробиці. Що планували спершу? На чому дійшли згоди? Все. Абсолютно.
Вона зітхнула.
— Усе почалося... — мовила вона. — Так... У Парижі, на вечірці такого собі месьє Фоко[64]. То було років за три до Якобінської Диктатури[65]...
— Зачекай, — відказав я. — Що ти там робила?
— Я років з п'ять мешкала в тій зоні Тіні, — пояснила вона. — Вешталася собі, придивляючись щось новеньке, що могло б розважити мене. А на вечірку ту прийшла через незбагненний поклик долі, адже тільки він насправді допомагає нам щось знайти: дозволила бажанням вести мене і просто йшла за інстинктами.
— Цікавий збіг...
— Не в контексті тих подій... враховуючи, скільки ми подорожуємо. Це був, скажімо так, мій Авалон, моя заміна Амбера, мій дім поза межами дому. Називай це як хочеш. Я була там, на тій вечірці, тієї жовтневої ночі, коли ти зайшов усередину з мініатюрною рудоволосою дівчиною — Жаклін. По-моєму, її звали так.
Слова Флори повернули з глибин моєї пам'яті спогад, що лежав там непорушно з давніх-давен. Жаклін я пам'ятав значно краще, ніж вечірку Фоко, але така пригода справді була.
— Продовжуй.
— Як уже сказала, — вела далі вона, — я була там. Ти прибув пізніше. Звісно ж, ти відразу привернув мою увагу. Коли живеш достатньо довго і багато мандруєш, вряди-годи зустрічаєш людину, схожу на знайому тобі. Такі думки снували в мені, коли хвилювання від першого враження спало. Це точно просто схожість. Минуло стільки часу — а від тебе ні слова. І все ж кожен з нас має таємниці та серйозні причини не розголошувати їх. Може, саме в цьому й полягав твій секрет. Нас познайомили, і я згаяла прірву часу, щоб відтягнути тебе від рудоволосого дівчиська довше, ніж на кілька хвилин. Ти наполягав, що тебе звати Фенневаль — Кордел Фенневаль. Мене охопила непевність. Я не могла збагнути, чи то переді мною двійник, чи ти бавишся в ігри. Мені на думку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.