Іван Іванович Білик - Меч Арея

яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тім'ї одну кіску, пізніше названу «оселедцем»; звідси — косар, косак і козак). Є й інша версія: козарами й козаками називав себе в тотемічні часи, в IV — III тисячолітті до нової ери, народ, головним божеством якого був Місяць, а атрибутом цього бога — Коза (варіанти — козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження від Священної Кози, що збереглося до наших днів у циклі новорічноріздвяних свят. Палким прибічником такої гіпотези був нині вже покійний Олександр Павлович Знойко[99].

Ну, а для прибічників касти косаків-воїнів одним з найголовніших доказів буде цитата з візантійського історика Льва Диякона, який писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тільки вуса й довгу косу на тім'ї, «а це було ознакою високого роду»[100]. Царі та вожді в давні часи справді належали до касти воїнів своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассірію тощо.

Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подібне знаходимо й у Римі. Чи то була стародавня традиція, принесена в Рим і античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай від римлян. Бо в римському суспільстві теж був привілейований стан вершників, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як і в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзі О. Вельтмана. Нідерле твердить, що «постриг» — давньослов'янський обряд[101].

І хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак Амміан називав аланами й неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Рамки цього дослідження не дозволяють приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.

Описуючи землі по цей бік Ельби, Таціт каже, що сітони — такі самі, як і лужичі («лугії»), лише управляють ними жінки[102]. Ця давня історія, яка почалася ще з Геродота, мусила йти від помилки Геродотових переписувачів та продовжувачів або навіть від самого оригіналу, де амазони та їхні близькі сусіди алазони трактуються зовсім по-іншому. На своїй карті Птолемей садовить. алазонів уже зовсім не там, де ми їх бачимо в Геродота, — тобто не біля Дніпра, а над Волгою. На місці ж Геродотових амазонок бачимо амадоків та амаксозіїв. Це дуже цікаво, хоча дехто з-поміж істориків, серед них і М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цікаво з двох міркувань.

По-перше: Амадокія розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчі сусіди амадоків — амаксовії. Коли ж заглянути до давньогрецького словника[103], то знайдемо переклад: амакса, амаксея — віз, хура, а похідне від них амаксеіс (амаксей) — перевізник, фурман. Отже, Птолемеєві амаксовії — перевізники. Ось чому варто пригадати собі слова Нестора Літописця, який переказує легенду, нібито засновник Києва також був перевізником. Несторові здавалося, що це принижує гідність монарха — бути перевізником, він каже, що таке могли вигадати лище люди необізнані, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам візантійський імператор. Тим часом дехто вважає <див. статті в українських часописах орієнталіста С. І. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тільки свої державні, а й первосвященницькі функції. До цих, останніх функцій, належав обов'язок, а може — право перевозити одноплемінців човном на другий берег річки. Отже, роль перевізника була найпочеснішою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собі дуже красномовний. Тим паче що в деяких діалектах української мови й досі збереглися, певно, дуже старі дієслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», які означають переправлятися через річку, відштовхуючись києм, на плоті або поромі. Мабуть, найстаріша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонімах принаймні двох сіл на Дніпрі неподалік від, Києва та в місті на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер — Килія. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столиці?

Згадане вище не заперечує й існування власного імені з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, відомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторінках газети «Радянська Україна», що Аттіла й Кий — це одне й те саме. В своєму романі «Меч Арея» я назвав Аттілу Гатилом. Думаю, між словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рівняння; принаймні вони належать до одного синонімічного гнізда: кий, гатило, довбня тощо.

Напевно, Кий можливіше не як ім'я, а як прізвище чи прізвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладі з давньогрецької означають «колоди, скріплені докупи», тобто пліт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, які плавали через річки плотами, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам — чумакам. Чумак — слово, що виникло в нас пізніше; за княжих часів уживалося слово «товариш» — від «товар», тобто валка возів. З такими валками мандрували київські купці «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професія «амаксовіїв» була в давнину популярна у наших краях.

З другого боку карта Птолемея вабить нас іще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями тут мешкали й інші цікаві нам племена. «Між бастарнами (в межиріччі Пруту — Дунаю) та роксоланами (на берегах Дніпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», — читаємо в «Посібнику з географії»[104].

Пізніше це різночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwänen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, які означають «жінка». Просто Йордан і його послідовники намагалися виправдати Геродотове твердження, ніби на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киян-град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом — тобто Містом жінок або й просто Гунагардом — Містом гунів.

Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так