Джеймс Фенімор Купер - Звіробій

У Звіробоя вистрелили кілька разів, поки він брьохав понад берегом, а коли він з'явився на узліссі, почали стріляти знову. Та між деревами влучити його було важко, індіяни не встигали як слід прицілитися, і в таборі панувало сум'яття, — отим-то Звіробоєві пощастило втекти неушкодженим. Кулі свистіли повз вуха, зрізали поряд гілки, та жодна навіть одягу його не зачепила. Затримка, що її спричинили ці марні спроби, стала втікачеві у великій пригоді: перш ніж серед переслідувачів установився лад, він устиг обігнати на сотню ярдів наймоторніших. Мчати з важкими рушницями було неможливо, і, вистреливши в марній надії поранити бранця, найпрудкіші індіянські бігуни відкинули зброю і гукнули жінкам та хлопцям узяти її і якомога швидше знову набити.

Звіробій чудово розумів, що для нього важать ті відчайдушні перегони, отож він не згайнував жодної дорогоцінної миті. Він також знав, що його єдина надія на рятунок — бігти навпростець, бо коли він зверне вбік або почне петляти, численні переслідувачі відразу його переймуть. Тому він подався навскоси до горба, який був не дуже високий і не дуже крутий, але все ж таки виявився важкою перепоною для того, хто тікає від смертельної небезпеки. Там він, проте, стишив біг, аби віддихатися, і у важко прохідних місцях переходив на швидку ходу чи повільний клус. Позаду горлали, стрибаючи, гурони, але він не звертав на них уваги, знаючи, що їм доведеться подолати ті ж самі перешкоди. Вершина першого горба була зовсім близько, і, зважаючи на будову місцевості, Звіробій виснував, що між першим і другим горбом простягається глибокий яр. Зумисно вийшовши на самісіньку вершину, він пильно озирнувся навсебіч, шукаючи схованки. Схили були рівні— ані ями, ані заглибини, — та поблизу лежало повалене дерево. Становище було небезпечне, тож доводилося ризикувати. Дерево лежало на схилі паралельно до яру; стрибнути до нього й причаїтися під стовбуром — на це стало б одної лиш миті. Проте, перш ніж сховатися від переслідувачів, Звіробій випростався на вершині й переможно вигукнув, ніби тішачись з того, що побіжить униз схилом. Мент — і він уже лежав під деревом.

Здійснивши свій задум, юнак відчув, якого напруження вартувала йому та втеча. Груди ходили ходором, серце несамовито билося, легені роздувалися, наче ковальський міх. Та поступово він оддихався, серце стало битися рівніше. Небавом почулися кроки переслідувачів, що долали протилежний схил, далі залунали їхні голоси. Сягнувши вершини, передові зарепетували; по тому, боячись, аби ворог не втік, вони помчали вниз, стрибаючи через повалене дерево, певні, що вгледять утікача, перш ніж він опиниться в ярузі. Отак вони плигали один за одним, і часом Звіробоєві здавалося — весь гурт уже пробіг. Та щомиті з'являлися інші; всього через дерево перестрибнуло чоловік сорок: він порахував їх, аби довідатися, скільки лишилось позаду. Зрештою всі гурони опинилися в яру, на добрих сто футів нижче за нього, а дехто навіть подерся на протилежний горб. Та ось індіяни почали радитися, не знаючи, в який бік він подався. Мить була критична, і людина з слабкішими нервами та менш натренована гайнула б геть. Але Звіробій того не зробив. Він лежав причаївшися, пильню стежив за кожним рухом індіянів і відсапувався.

Тепер гурони нагадували зграю собак, що згубили слід. Вони майже не розмовляли, але гасали повсюди, обстежуючи долі сухе листя, наче гончаки, що відшукують звіра. Їхні мокасини залишили силу-силенну слідів, тому пошуки ускладнилися, хоч відбиток ноги індіянина, котрий ставив носки докупи, можна було легко відрізнити од вільнішої і широкої ступи білої людини.

Гадаючи, що позаду не лишилося жодного переслідувача, і надіючись нишком ушитися, Звіробій раптово перекотився через стовбур і впав по той бік. Поки що все було гаразд, тож серце йому запалилося надією. Хвилину він прислухався до гомону з яру, аби пересвідчитися, чи його не вгледіли, а тоді, сподіваючись сховатися за гребенем, поповз навкарачки на вершину горба, що височіла ярдів за десять. По тому юнак устав на ноги і швидко, але обережно подався в протилежний до напрямку своєї втечі бік. Та почувши з яру вигуки, він стривожився і знову скочив на вершину, аби розгледітися. Вороги зразу ж його помітили і помчали навздогін. Що бігти по рівному було легше, то Звіробій гайнув уздовж гребеня. Зважаючи на будову місцевості, гурони здогадалися, що гребінь зійде в долину, і поспішили яром, наміряючись перейняти втікача. Кілька воїнів звернули на південь, аби перетнути йому дорогу, інші ж побігли до озера, щоб він не втік плавом.

Тепер Звіробій опинився у вельми скрутному становищі. Його оточили з трьох боків, а з четвертого лежало озеро. Але він зважив усі можливості й навіть у розпалі гонитви зберіг ясний розум. Витривалий, як і здебільшого всі прикордонні мешканці, юнак міг перегнати будь-якого індіянина з-поміж своїх переслідувачів, що загрожували йому головно своєю чисельністю, а також перевагами своєї позиції. Він би не вагаючись пробився крізь їхню лаву, аби вони лишилися позаду. Однак такої можливості не було та й не могло бути, тож побачивши, що схил іде до яру, Звіробій круто повернув і стрілою помчав униз, прямуючи до берега. Деякі переслідувачі дерлися задихані слідом за ним на горб, але більшість гналися й далі яром, сподіваючись його перейняти. Та у Звіробоя виник новий, відчайдушної сміливості задум. Облишивши думку втекти лісом, юнак подався навпростець до човна. Аби йому пощастило туди добігти, та ще уникнути кулі, він був би врятований. Усі вояки покидали свої рушниці, щоб легше було бігти, і втікачеві загрожували хіба що такі невправні стрільці, як жінки та ще, може, підлітки, проте майже всі вони брали участь у гонитві. Здавалося, все сприяло, аби той задум справдився: бігти вниз було легко, і юнак помчав з такою швидкістю, що обіцяла покласти небавом кінець його поневірянням.

Перш ніж сягнути берега, Звіробій минув кількох жінок і дітей. Хоча жінки пробували кидати йому під ноги сухі галузки, та він завдав їм такого жаху, поквитавшися з грізним Пантерою, що жодна не посміла підійти близько. Юнак минув їх безпечно і добіг до чагарів. Продершися крізь них, герой наш знову опинився на березі озера за п'ятдесят футів од човна. Тут він сповільнив біг, чудово розуміючи, що найважливіше тепер віддихатися. Він навіть нахилився і прохолодив засмажені вуста, набравши долонею води. Та кожна хвилина була дорога, і за мить він уже стояв біля човна. Він одразу побачив — весла забрано! То була прикра несподіванка, і юнак