Улас Олексійович Самчук - Темнота

— А коли ж ти виспишся? — питає вона і дивиться батькові в вічі.

— О, висплюся! Інколи в авті, або в літаку.

— В літаку? — перебиває Віра.

— Розуміється, — каже батько.

— Ах! А я б боялася. Я ще не летіла.

— А хочеш?

— Я б… Я не знаю… Я б хотіла.

— Хочеш — полетимо. Завтра, — каже батько вже на порозі їдальні.

— Іване, — говорить мати з докором.

— Чому? Літаком дуже добре. І зовсім безпечно… І швидко. Мені якраз завтра треба летіти на Воркуту.

— Мамо? — питально каже Віра, по її очах видно, що їй дуже хотілося б летіти з батьком.

— Я б вам не радила. Дивись, яка погода…

— А! Погода. У нас тут погода щодня міняється. Побачиш, яке завтра буде сонце…

Увійшов граф і радісно привітався з Мар'яною.

— А! Пам'ятаю, пам'ятаю, — казав він схвильовано. — Як же там наш прекрасний доктор? — запитав він і заняв місце напроти Івана. Мар'яна сиділа ліворуч від Івана, Вірочка праворуч. Наталка знов була за господиню і мала місце біля Віри.

— Нічого, — відповідає Мар'яна графові. — Батько вже старий, але все ще лікує.

— Так. У наш час людина не сміє відпочивати…

Іван розливає горілку, наливає всім, обминаючи тільки Вірочку. Таку виняткову нагоду не можна без чарки зустрінути, пригадується всім хутір і покійний батько. Іван підносить свою стопку:

— Так, за щастя! — каже він і випиває. Всі випивають також. Старий граф випив свою чарку і пригадав весілля в Каневі.

— Пригадалось чомусь, — каже. — І здається, що ми зустрілись зовсім на іншій плянеті. А чи знаєте, коли я востаннє сидів за ось таким столом? Сам не пригадую… І Бог з ним. Радію, що ось і ви нарешті зійшлися… І хто зна, хто… — хотів, видно, ще щось мудре додати, але урвав мову. Їли по-українськи, готувала Наталка, всього досить, навіть вареників і навіть із сиром. Мар'яна розійшлася і мова її звучала без перерви — про Канів, про Київ, про свою подорож. Вірочка лише з батьком. Час не біг, а гнався.

По обіді Іван, на жаль, мусить відійти. Віра проводить його до самої машини, ніжні, взаємні поцілунки, він сідає в авто, вона, мов на крилах, летить все вище і вище по сходах і махає навздогін машині. У будинку рух, на кухні урочистий брязкіт посуду, Мар'яна святочно переглядає Іванове майно, Наталка надхнено сортує білизну, граф вдоволено подався до свого приміщення до купи книг. Він весь час з ними, мов голуб, воркує.

Між іншим він старанно кокетує з брошурою «Марксо-Ленінська наука — основа наукового передбачення» якогось професора на ім'я Боярський. «Наука створена ними, досліджує не лише минуле і сучасне, але й майбутнє», — мудро говорить Боярський. «Створене Марксом і Енґельсом і розвинене Леніном та Сталіном світосприймання — діялектичний і історичний матеріялізм, служить основою передбачення» — не вмовкає Боярський. «Протилежно до метафізики, що розглядає світ, як вияв нерухомости і незмінности, протилежно до плиткої буржуазної ідеї еволюції, як зменшення, збільшення і повторення, марксо-ленінське вчення розглядає світ, як вияв безупинного руху і видозмін, безупинного оновлення». А якже! А якже! — воркує граф. — одразу так і видно… Передбачення. І голод… І Зінов'єв, і Троцький… Пророки. Але нащо він те пише? Такий словесний потоп? Той гомеричний відчай! У нього напевно і жінка, і двоє дітей, і кімнатка три кубометри жилплощі. Кожна тваринка на плянеті хоче жити, а тут же робили революцію, перевертали тристалітню династію, загнали в землю двадцять мільйонів… І як же не писати і не кидати слова подібні на полову. «Все життя філософа, — казав Сократ, — є довгою і мелянхолійною підготовкою до смерти». Це було в часи Сократа. У часи Сталіна «все життя філософа є боротьба з смертю»… Відпихання її ногою, язиком, плювання їй в обличчя.

Граф залюбки, мов би він п'є добре, старе, бургундське вино, цитує мудрість філософії цієї великої епохи, разом із самим найбільшим, що прорік: «Кожне явище має свій від'ємний і свій додатній боки, своє минуле і своє майбутнє», що друкують, як мото, всі академіки жирним шрифтом.

З коридору доноситься дитяче щебетання, що нагадує весну, або крик пташки, що вирвалась на свободу. Це Віра. Вона вже почуває себе тут, як дома, вона не ходить, а бігає, не говорить, а співає. І не може набігатись, і не може наспіватися.

Цього літа населення Морозового царства зросло до двохсот п'ятидесяти тисяч людських душ. Повна ліквідація троцкистсько-зінов'євського бльоку, ліквідація України, ліквідація інших «самостійних» республік, ліквідація революційного активу, ліквідація залишків релігійних культів, початок ліквідації бухаринсько-риковського ухилу… Яка безодня робсили! І не лише для Ухт-Печорського басейну, а для цілого сходу, півночі, всього Сибіру. Ведуться соцзмагання за освоєння білих плям льодової півночі. Посуваються за полярний круг, на край континенту, до устя Двини, Печори, Обі, Єнісею, Лени, Індігірки, Колими, на півострови Кольський, Таймирський, Чукотський, на Сахалін, на недоступні терени Красноярська, до безмежних просторів Якутії, на прокладання залізниць крізь тайгу, на канали пустинного Казахстану, на Кузнєцк, на сотні золотокопалень, на все нові й нові деревозаготівлі неосяжної тайги.

Ухт-Печорськ, виявилось, далеко відстав від інших, йому подібних, територій. Мороз знає, що всі інші табори орудують мільйонами робсили і він також знає, що інші роблаги давно вже вбрались у повну параду колючих дротів, а тільки він не може відважитись на такий подвиг.

— Ти що, Іване Григоровичу, — казали йому в Москві, — французьку республіку розвів у себе?

— А ви що думали? У мене Луб'янка?

— У нас за таку мораль можуть почесати!

— Не страшно! Чесані. Може прикажете подавати на звільнення?

— Ха-ха-ха! — засміявся Муратов. — Звільнення!

З Морозом ще так не розмовляли — увага! Хіба брязнути дверима? А Вірочка? Ні, ще не час. І не слід сваритися з ЦК партії. Не він, то інші… І прийдуть, і зроблять. Починає подумувати, як би і своє царство обернути знов у табір. І пішло: спільні бараки, культпропи, ударні злети, червоні полотнища, вожді, гасла, генеральні лінії. І все це за дротами, під вохрою, собаками, вежами. І лише на судобудівництві залишились старі порядки і то хто зна, як надовго.

І коли спочатку Мороз мав ілюзії, що йому пощастить добитись розв'язки проклятого питання «тьми рабства», то тепер прийшов до переконання, що це лежить тут у самій природі.

У нас в Росії двє напасті:

Внізу — власть тьми.

Вверху — тьма власті!

— казав колись старий Гіляровський. Дарма.