Мішель Монтень - Проби

не знайшлося б жодної душі, яка б воліла за краще зостатися у своєму горі, аби лиш не брати участі у законному поділі купи напастей і не дістати свого паю». Наша держава занедужала; але ж інші держави хворіли, бувало, ще поважніше і тим не менше не загинули. Боги тішаться нами наче опукою і швиргають нас на всі боки:

Людьми гуляють боги мов м'ячем.

Плавт, Полоненики, Пролог, 24

Зірки обрали державу римську, аби на її прикладі показати свою потугу. Вона пізнала найрозмаїтіші форми, пройшла крізь усі випроби, яких тільки може зазнати держава, через усе, що приносить лад і нелад. Хто ж може розпачувати у своєму становищі, знаючи про потрясіння та удари, яких вона зазнала і все-таки вистояла? Якщо панування на великих просторах є ознакою здоров'я і міцності держави (з чим я аж ніяк не можу погодитися, і мені подобаються слова Сократа, який радив Нікоклу не заздрити державцям, що володіють великими царствами, а заздрити тим із них, які зуміли зберегти за собою те, що випало на їхню долю), то Рим ніколи не був здоровіший, ніж у той час, коли він був найхоровитішим. Найгірша з його форм була для нього найблагодатнішою. За перших цезарів у ньому насилу простежуються будь-які ознаки державного ладу: це найстрашніша і найбезглуздіша мішанина, яку тільки можна собі уявити. І все ж він зберіг і зміцнив цей свій лад, зостався не якоюсь крихітною монархією з обмеженими межами, а став властителем багатьох народів, таких різних, таких віддалених, таких вороже до нього налаштованих, таких несправедливо керованих, таких підступно скорених:

Жодному людові не дає доля

Карати тих, хто панує

На суші і морі.

Лукан, І, 138-140

Не все, що хитається, падає. Кістяк такого величезного утворення держиться не на одному цвяхові, а на безлічі їх. Він держиться уже завдяки своїй давнині: він подібний до старих будов, що втратили через свій вік підпору, на якій вони спочивали, без тиньку, без зв'язку, і все ж він не рушиться і підтримує себе своєю вагою,

Не стоїть він на цупкому корінні,

Лиш вагою своєю тримається.

Лукан, І, 138

До того ж ніяк не можна схвалити поводження тих, хто обстежує лише зовнішні мури фортеці і рови перед ними: щоб судити про надійність, треба глянути, окрім того, звідки можуть прийти обложники і які їхні сили і засоби. Лише небагато кораблів тонуть від своєї ваги і без насильства над ними збоку. Огляньмося ж довкруж: все розпадається і розвалюється; і це в усіх відомих нам державах, як християнщини, так і будь-де; пригляньтесь до них, і ви виявите явну погрозу їх змін і загибелі, що чекають їх:

Й у них свої трупи, й по них пролетіла

Буря.

Верґілій, Енеїда, XI, 422

Пер. Михайла Білика

Астрологи ведуть безпрограшну гру, передрікаючи, своїм звичаєм, великі переміни і потрясіння; їхні віщування правлять про те, що й так уже видно і на дотик відчутне; по них нема чого вирушати на небеса.

І якщо це поєднання напастей і вічної погрози спостерігається скрізь, то звідси ми можемо добути для себе не тільки певну втіху, а й деяку надію на те, що й наше панство устоїть, як інші; бо де падає все, там насправді нічого не падає. Хвороба, притаманна всім, для кожного зокрема є його здоров'ям; одноманітність — якість, що чинить опір розпаду. Щодо мене, то я аж ніяк не впадаю у розпач, і мені здається, що я бачу перед нами путі до рятунку:

Можливо, з волі безсмертних

На добре вийде все в свій час.

Горацій, Еподи, 13, 7

Пер. Андрія Содомори

Кому відомо, чи не буде Господові угодно, щоб і з ними сталося те саме, що іноді трапляється з певним людським тілом, яке очищається й укріпляється завдяки тривалим і тяжким хворобам, що повертали йому повніше і стійкіше здоров'я, ніж те, яке вони у нього відняли?

Але найбільше мене втішає те, що, вивчаючи симптоми нашої хвороби, я стільки знаходжу серед них природних і посланих самим небом, так само як і накликаних нашою розпусністю і людським зухвальством. Здається, що навіть світила небесні — і вони вважають, що ми проіснували досить довго і вже перейшли покладену нам межу. Мене пригнічує також і те, що найімовірніше з навислих над нами лих — це не перетворення всієї сукупності нашого ще ціліснішого буття, а її розпад і розпорошення — і з усього, чого ми боїмося, це найстрашніше.

Віддаючись цим роздумам, я побоююся також зради з боку моєї пам'яті: чи не змушує вона мене двічі говорити з розкидливості про одне й те саме. Я не люблю себе перечитувати і ніколи не каюся самохіть у тому, що мною написано. Я не вношу сюди нічого такого, чого навчився згодом. Висловлені тут думки буденні: вони спадали мені, може, сотню разів, і я боюсь, що вже зупинявся на них. Повторення завше докучає, навіть у самого Гомера; але воно просто згубне, коли йдеться про речі малоістотні і скороминущі. Мене дратує всяке втовкмачування навіть у тих випадках, коли воно торкається речей безумовно корисних, наприклад у Сенеки, як дратує і звичай його стоїчної школи повторювати з усякого приводу, і причому від дошки до дошки, усе ті самі тези і передумови і наводити знову і знову загальники, звичні доводи і підстави. Моя пам'ять що не день жахливо погіршується:

Спраглий,

Я спив до дна напій якийсь,

Здатний усі почуття летейським сном оповити.

Горацій, Еподи, XIV, З

Пер. Андрія Содомори

І віднині — бо дотепер, слава Богу, великих прикрощів я не мав — мені, на відміну від інших, що прагнуть висловити свої думки догідного часу і по добрій розвазі, прийдеться уникати якої б то не було підготовки зі страху обтяжувати себе певними обов'язками, від яких я цілком залежатиму. Я плутаюся і збиваюся, коли мене що-небудь сковує й обмежує і коли я залежний від такого ненадійного і немічного знаряддя, як моя пам'ять.

Я не можу читати таку історію, не обурюючись і співпереживаючи її всією душею. Коли такого собі Лінкеста, обвинуваченого у підступному задумі проти Олександра, поставили за звичаєм перед військом, щоб воно могло вислухати його виправдання, він, пригадуючи зарані складену йому промову, затинаючись, сказав з неї лише кілька слів. Поки він бився зі своєю пам'яттю, силкуючись зібратися з думками, його хвилювання