Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

п’єси. Вірші писав і її батько. Освіту майбутня письменниця здобула вдома. У 1877 р. вийшла заміж за священика Т. Кобринського й переселилася до Снятина. Після смерті чоловіка (1882) переїхала до батьків у м. Болехів.

У 1884 р. вона організувала «Товариство руських жінок» у Станіславові. Разом з Оленою Пчілкою видала жіночий альманах «Перший вінок» (Львів, 1887). У 1893–1896 рр. заснувала видавництво «Жіноча бібліотека» і здійснила три випуски альманаху «Наша доля».

Першим друкованим твором була повість «Задля кусника хліба». Кобринська написала небагато, а найціннішим у її доробку виявилася збірка готичних оповідань за мотивами народних переказів під назвою «Казки» (1904).

Назву «Казки» письменниця вибрала свідомо, оскільки тодішня критика ставилася не надто прихильно до «фантазій» і вимагала творів реалістичних. Як зазначено в радянській критиці, «інтенсивне поширення в Західній Україні занепадницької літератури негативно вплинуло на творчість Кобринської». Моторошні твори, які друкувалися в періодиці – «Відьма», «Омен», «Блудний метеор», – викликали дорікання Франка. Каменяр намагався переконати письменницю, що захоплення модерністськими напрямками, а особливо творами Ніцше, згубно впливає на її творчість. Але, на щастя, письменниця його не послухала і відписала в листі: «Болить мене дуже, для чого Ви мені не хочете признати, що моя душа носить ціхи нового напрямку».

У вступній статті «Що мене вражало» до збірки «Казки» письменниця зауважила: «Провідна думка моїх казок – то демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина… Ще більшу славу у всесвітній літературі має чорт. Він виступає не лиш алегорично символом абстракційних ідей, розв’язує філософічні проблеми і суспільні напрями, але часто пропагує морально-дидактичні цілі. Відповідно до тих задач прибирає він і відповідні ціхи характеру.

Наш народний чорт не відзначається такими високими аспіраціями. Він зичить гроші, краде, носить горівку. Сидить у пустих хатах, болоті, дуплявих вербах та корчах бузини. Робить людям пакості, але лиш тогди, як його розсердять. Задержує, однак, загальний і вельми поважний рис: жадоба панування над чоловіком і вельми оригінальну черту, приписувану його демонічній власті, як сила людського таланту».

Померла Кобринська у 1920 р. у м. Болехів.

Оповідання «Душа» вперше надруковане в «Літературно-науковому віснику» 1898 р., а написане 1895 р.; перегукується з однойменним оповіданням Михайла Петрушевича, якого Кобринська зобразила в образі отця Урбановича. Інші твори походять зі збірки «Казки».

Душа

Психологічний ескіз

– Отсе наш молодий, недавно наданий сотрудник о. Урбанович, – презентувала Савина пані Євгенії молодого, найбільше – двайцяти шести літ чоловіка в духовнім вбраню.

Він був невеликого росту й утлої будови тіла. Хороший не був, та було в його особі щось дуже принадне, особливо звертали увагу його великі, чорні, розумні очі.

– Пані добродійка прибули, здається, на літній сезон. До нас в ту пору стягається багато людей, щоби відітхнути свіжим повітрям нашого напівсільського місточка.

– Властиво хотіла я відвідати своїх, однак не перечу, що вибралася для того в літню пору, щоб перебути міську спеку.

– Вліті по містах справді тяжко видержати.

– А ще у Відні – правдиве пекло.

– Пані добродійка проживають у Відні?

– Так, у Відні.

– Віденська курява далась і мені добре в тямку.

– Так ви, отче, знаєте Відень?

– Я віденський семінарист.

– То ви, певно, останній з того розв’язаного інституту?

– Останній з дому Сєкєржинських,[97] – сказав молодий сотрудник веселим тоном.

– З принципового боку, – говорила далі пані Євгенія, – се розв’язанє ніби неважне, та в дійсності се варварський замах наших ворогів на вищу освіту руського духовенства, якої воно мусило набиратися в таких центрах, як Відень.

– Зовсім справедливо. Наші вороги підхопили, що питомці, виховані у Відні, все-таки поза мертву теологічну науку захоплювали ширшу освіту, знайомилися з поступовим змаганєм науки, з її ідеалами.

– Тепер справді вже не можна буде надіятись ніякої вищої освіти по священиках, вихованих в приватних закладах провінційних міст.

– Се на те й придумано, щоби виходили аскети, люди без пожитку для власної вітчини, – говорив Урбанович.

В часі тої розмови Євгенія положила на стіл книжку, котру держала в руках, коли Савина впровадила молодого панотця.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.

– Се ж недороге.

– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

– Ви без сумніву жонаті?

– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

– Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

– Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

– Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

– Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

– Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

– Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

– Незвичайно симпатична жінка, – сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.

– Однак видко, що житє не все їй усміхаєся. Якийсь сум пробиваєсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, – додав з натиском.

– Житє людське не ллється медом, – відповіла, покивуючи головою, Савина. – Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважив,