Софія Малинська - Стережіться, пане ректоре, або Справу веде потраплянка!, Софія Малинська

РОЗДІЛ 17.2

З того дня минуло кілька тижнів. В нас з Ранмаром було вдосталь роботи. В нього — пов’язаної зі справами академії, в мене — з навчанням.

Я вже майже наздогнала навчальну програму, й відчувала себе на заняттях набагато впевненішою, ніж напочатку. Тим паче, що тепер поряд зі мною усюди була магічна вікіпедія у вигляді багатолітнього духа, а увесь вільний час я витрачала на навчання та практичні заняття з Ранмаром, коли в того був вільний час.

На вихідних, щоправда, збиралися знову вибратися в місто. Люк саме повернувся зі своєї подорожі, й почав працювати над першим винаходом з тих, що ми встигли обговорити минулого разу, і йому була потрібна моя допомога.

Звісно, його розробка та конструювання займе певний час. А тоді треба буде отримати патент та дозвіл на продаж, тож перші гроші ми за них побачимо ще нескоро, але це вже непоганий крок.

А після… Ранмар сподівався знову влаштувати нам побачення. І, відверто кажучи, я цього дуже чекала.

Через роботу та навчання в нас було не дуже багато часу та енергії на романтику. Та я з нетерпінням чекала на канікули, що припадали на цілих три свята, й мали розпочатися незабаром, після перших екзаменів.

Фон-Кір більше не намагався допитуватися, що сталося з дзеркалом, та не приділяв мені забагато уваги, що, в свою чергу, дуже тішило його армію фанаток.

Хтось казав, що він втратив до мене цікавість, бо нарешті зрозумів, що навколо є більш підходящі кандидатури у наречені. Хтось, що я розбила йому серце, обравши іншого.

Хай там як, тепер, коли в очах усієї академії викладач знову став вільним, дівчата та жінки не давали йому проходу. То листами любовними завалять, то любовне зілля спробують підлити, то артефактом забороненим скористатися.

Мені навіть було його трохи шкода, чесно. Однак втручатися я, певна річ, не збиралася. Сам розбереться.

Про нас з Ранмаром, на диво, майже не пліткували. Чи то побоювалися гніву нового ректора, чи то просто не знали в яких ми стосунках. Врешті, ми, хоч і не приховували своїх почуттів, з плакатами про них теж не заявляли.

Від “моєї” родини теж жодних звісток не було, тож я гадки не мала як вони відносяться до такої зміни планів.

З одного боку, висунуту умову я виконала, й нареченого знайшла. З іншого — обійшла їх і стала незалежною. Хай там що станеться, просто забрати мене з академії вони вже не зможуть. Зв’язок з Роттусом нікуди не подінеться. Тож…

Кому яка різниця, що вони там думають?

Писати їм особисто і цікавитися їхнім відношенням до мого вибору я не збиралася. Не стільки тому, що вони не мої справжні батьки, скільки через те, що вони погані люди, що змусили власну доньку піти на відчайдушні кроки, що лиш дивом не закінчилися катастрофою.

 

З наближенням свят змінився і загальний настрій мешканців академії. Попри те, що на дуже близькому горизонті вже майоріли перші екзамени, усі виглядали якимись піднесеними, ніби перед Різдвом. Особливо дівчата.

Як пояснив Роттус, уся справа була в наближенні балу в королівському палаці.

— То ж гарна нагода відхопити собі вигідну партію, ось вони і чепуряться, — гмикнув дух, — Зараз, мабуть, вже до жодної кравчині не потрапиш. В усіх черги до самого балу розписані.

Я задумливо кивнула, й знову ткнулася носом у підручник.

Звісно, я не збиралася просидіти над ним усі вихідні, лише трохи підучити, поки чекаю на Ранмара. А щодо сукні… Мені в будь-якому разі не до цього.

Фінансів на подібні витрати я не мала, на батьків Арієстель тим паче не розраховувала, та й… Навіщо?

Бал — це, звісно, мабуть дуже гарно й романтично, як у казці, та й палац цікаво подивитися, та зрештою це просто вечірка для багатіїв. Така собі академія на максималках.

Хай як я не докладала зусиль, аби пристосуватися, мусила визнати, що мої манери й досі далекі від ідеалу. Та й танцювати я зовсім не вмію. Навіть вальс на шкільному випускному не танцювала. А про тутешні танці взагалі нічого не знала. Тож, навіть діставши сукню, я б, мабуть, не ризикнула сунутися у палац. Тільки осоромилася б.

— Я однаково туди не піду, — зітхнула я, — Тож і сукня мені не потрібна.

— Шкода, — голос Ранмара застав мене зненацька. Зойкнувши, я озирнулася, й на моєму обличчі розквітла усмішка.

Сьогодні чоловік був вбраний в більш темний костюм, майже чорний, кольору ночі. В одній руці він тримав такого ж кольору величеньку коробку, перев’язану золотим бантом, а в іншій — яскраво-червоне яблуко. З того самого саду.

Роттус, вчасно зрозумівши, що найближчим часом він тут буде трохи зайвим, вилетів крізь вікно, залишивши нас наодинці.

Взагалі, останнім часом він був на диво тактовним.

Ранмар наблизився до мене, залишивши коробку на столі, і я поклала долоні йому на груди, підступаючи ближче.

— Чому? — грайливо спитала я, зазираючи йому в очі. Він посміхнувся.

— Бо я саме збирався тебе туди запросити. А в тій коробці — сукня.

— От халепа, — весело зітхнула я. Очі Ранмара небезпечно зблиснули.

— І не кажи, — хрипко прошепотів він, схиляючись до мене, — І що нам тепер з нею робити?..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍