Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

Перше походить від окружної тюрми, друге — від так званої шерифової резиденції: гарного помешкання, відокремленого від самої тюрми сталевими дверима й коротким коридором.

Та в січні 1960 року шерифову резиденцію займав не шериф Ерл Робінсон, а його помічник Вендл Майєр з дружиною Джозефіною (Джозі). Майєри вже понад двадцять років як одружені; вони разюче подібні з вигляду: обоє високі на зріст, дебелі й дужі, з міцними руками й спокійними та добрими широкими обличчями. Місіс Майєр — жінка проста й діловита, та водночас уся її подоба немовби випромінює якийсь неземний спокій. День у дружини шерифового помічника довгий: від п’ятої години ранку й до десятої вечора вона на ногах — куховарить і шиє для в’язнів, пере й штопає їм білизну, дбайливо доглядає чоловіка, прибирає в кімнатах. У Майєрів є заміжня дочка, єдина дитина, але вона переїхала до чоловіка в Канзас-Сіті, отож тепер подружжя живе вдвох або, як уточнює місіс Майєр, «двоє нас та ще оті, кому трапляється сидіти в жіночій камері».

Тюрма складається з шістьох камер. Одна з них, призначена для жінок,— цілком окреме приміщення в самій шерифовій резиденції, поряд 8 кухнею Майєрів.

— Та мені це не вадить,— каже Джозі Майєр.— Я люблю товариство. Хоч маю з ким погомоніти, пораючись у кухні. А ті жінки — більшість їх можна лише пожаліти. Як то кажуть, лихий попутав — ото й тільки. ІІу, Гікок і Сміт — це, звісно, інша річ. Скільки я знаю, до Перрі Сміта ще жоден чоловік не сидів у жіночій камері. А тут шериф захотів, щоб вони з Гікоком аж до кінця суду були порізно. Того дня, як їх мали привезти, я пекла яблучні пироги й весь час позирала, що там діється нанизу. Вікно моєї кухні виходить якраз на площу, то кращого огляду годі й бажати. Не беруся казати точно, але кількасот чоловік таки зібралося, щоб подивитися на людей, які вбили Клаттерів. Сама я нікого з Клаттерів ніколи не бачила, але з усього, що про них чула, то були, мабуть, дуже хороші люди. Те, що з ними вчинено, важко простити, і я знаю, що Вендла тривожило, як поведеться натовп, коли побачить Гікока й Сміта. Він боявся, що хтось може спробувати на них напасти. Ото і в мене аж серце завмирало, коли я дивилася на всі ті машини, що над’їжджали звідусіль, та на юрби газетярів, що снували довкола. Але на той час, як їх привезли, надворі посутеніло — було вже по шостій,— та й морозець брав добрячий, от більшість людей і не дочекалася, подалась по домівках. А ті, що лишилися, не зронили й слова. Тільки стояли й дивились.

Потім, коли вже їх привели сюди нагору, першого я побачила Гікока. На ньому були благенькі літні штани та стара бавовняна сорочка. Просто диво, як він не схопив запалення легень на такій холоднечі. Та він без того виглядав зовсім хворим. Блідий був як мрець. Бо воно ж і справді жах — пройти отак крізь натовп чужинців, коли всі вони на тебе дивляться й знають, хто ти такий і що вчинив. Трохи згодом привели й Сміта. Я вже мала напохваті вечерю, щоб подати їм у камери,— гарячий суп, каву з сандвічами, пиріг. Узагалі ми годуємо в’язнів двічі на день: о пів на восьму ранку сніданок, а о пів на п’яту дня — обід. Але я не хотіла, щоб ті хлопці лягли спати натщесерце. Їм і так було не з медом. Та коли принесла Смітові вечеряти — як годиться, на підносі,— він сказав, що не хоче їсти. Стояв до мене спиною і дивився з вікна жіночої камери. Звідти те саме видно, що й з кухні: площу, дерева, дахи будинків.

Я сказала йому: «Ви хоч супу покуштуйте. Це овочевий, не з концентрату. Я сама його зварила. І пиріг свіжий».

Десь за годину я прийшла забрати посуд. Та він так ні до чого й не доторкнувся. Усе ще стояв біля вікна. Наче й з місця не зрушав. Надворі йшов сніг, і я ще, пригадую, сказала, що це перший сніг, а перед тим, мовляв, була чудова довга осінь. Потім спитала його, чи в в нього якась улюблена страва: коли є, то я спробую її приготувати другого дня. Він обернувся й поглянув на мене. Сторожко так, наче думав, що я з нього глузую. Тоді заговорив про якесь кіно — зовсім тихо, майже пошепки. Спитав, чи я бачила ту картину. Я забула, яку він назвав, та й однак її не бачила — я до кіно не дуже охоча. Він сказав, що в тій картині все діється за біблійних часів і що там є така сцена, коли якогось чоловіка кидають з балкона в натовп і люди роздирають його на шматки. Оце йому й пригадалося, коли він побачив натовп на площі. Як людину роздирають на шматки. І він подумав, що це можуть зробити й з ним. Так, каже, злякався, що й досі в животі млосно. Через те і їсти не міг. Це він, звісно, даремне, я так йому й сказала: ніхто б його і пальцем не зачепив, хоч який би він був злочинець,— у нас тут люди не такі.

Ми ще трохи побалакали. Він тримався дуже боязко, але потім сказав: «Єдине, що я насправді люблю, це рис по-іспанському».

Ну, то я пообіцяла йому приготувати, і він навіть ніби всміхнувся. Я ще подумала собі: е, це далеко не найгірший з тих, кого я бачила. Увечері, коли ми лягли спати, я сказала те саме чоловікові. Та Вендл тільки чмихнув. Він був один з перших на місці злочину, коли знайшли трупи. Отож і сказав, що добре б і мені було побачити все те на власні очі, тоді б я сама могла судити, який він хороший, цей містер Сміт. Він і його приятель Гікок. Мовляв, вони тобі серце видеруть і навіть оком не змигнуть. Воно звісно, нічого тут не скажеш — адже тих чотирьох таки замордовано. Я довго не могла заснути, все думала, чи гризе хоч одного з них сумління на згадку про ті чотири могили.

Минув місяць, за ним другий, і тепер сніг ішов мало не щодня. Він вибілив