Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Меймі й місіс Келліген враженнями від подій світського життя. Аж тут зненацька пролунав дзвінок. Місіс Келліген спустилася вниз і відчинила двері.

— Якщо я не помиляюся, міс Батлер тут? — поцікавився Ковпервуд. — Будьте ласкаві передати їй, що до неї приїхали з дорученням від її батька.

Незважаючи на суворий наказ Ейлін про те, що нікому, навіть членам сім’ї Батлерів, не розповідали про її місцеперебування, упевнений тон Ковпервуда і згадка імені Батлера збентежили місіс Келліген.

— Зачекайте хвилинку, — відповіла вона. — Я піду дізнаюся.

Вона повернулася до сходів, а Ковпервуд швидко ввійшов до передпокою, маючи вигляд вельми задоволеної людини, якій вдалося знайти ту особу, до якої він мав доручення.

— Перекажіть, будь ласка, міс Батлер, що я затримаю її ненадовго, — крикнув він услід місіс Келліген, яка піднімалася сходами, сподіваючись, що Ейлін почує його.

І справді, вона негайно ж спустилася вниз. Ейлін здивувалася, що Френк з’явився так швидко, і з властивою їй самовпевненістю вирішила, що вдома всі дуже хвилюються. Вона дуже засмутилася б, якби це було неправдою.

Мати і дочка Келліген дуже хотіли дізнатися, про що вони говоритимуть, але Ковпервуд був обережний. Ледве Ейлін спустилася вниз, він застережливо приклав палець до губ і промовив:

— Ви міс Батлер, чи не так?

— Так, це я, — стримуючи посмішку, відповіла Ейлін. Як їй хотілося поцілувати його! — Що трапилося, коханий? — тихо запитала вона.

— Боюся, дівчинко, що тобі доведеться повернутися додому, — прошепотів він, — інакше здійметься неймовірна метушня. Твоя мати, напевно, ще нічого не знає, а батько сидить зараз у мене в кабінеті й очікує на тебе. Якщо ти погодишся повернутися, то допоможеш мені уникнути проблем. Я тобі зараз поясню...

Він переповів їй всю розмову з Батлером і свою думку з цього приводу. Ейлін декілька разів змінювалася на обличчі при згадці тих чи інших подробиць. Однак переконана ясністю його аргументів і його запевненнями, що вони зустрічатимуться, як і раніше, вона поступилася. Хай там як, а капітуляція батька означала для неї неабияку перемогу. Вона відразу ж попрощалася з місіс Келліген і Меймі, з іронічною посмішкою сказала їм, що вдома ніяк не можуть обійтися без неї, додавши, що речі забере іншим разом, і з Ков­первудом доїхала до дверей його будинку. Він запропонував їй зачекати в екіпажі, а сам пішов сповістити її батька.

— Ну? — запитав Батлер, швидко повернувшись на скрип дверей і не побачивши Ейлін.

— Вона очікує на вас унизу в моєму екіпажі, — пояснив Ковпервуд. — Можливо, ви скористаєтеся ним, щоб доїхати додому? Потім за ним приїде кучер.

— Ні, не треба! Ми підемо пішки.

Ковпервуд звелів слузі йти до екіпажа, а Батлер, важко ступаючи, попрямував до дверей.

Він чудово розумів, що Ковпервуд повністю підпорядкував собі його дочку і, схоже, надовго. Єдине, що залишалося йому тепер — це утримувати її вдома, сподіваючись, що вплив сім’ї змусить її схаменутися. Розмовляючи з нею дорогою додому, він ретельно добирав слова, боявся знову образити дочку. Сперечатися з нею зараз було безглуздо.

— Ти могла б ще раз поговорити зі мною, Ейлін, перш ніж піти з дому, — сказав він. — Не можу навіть уявити собі, що було би з матір’ю, якби вона дізналася про це. Однак вона ні про що не здогадується. Тобі доведеться сказати, що ти залишилася обідати в когось зі знайомих.

— Я була у Келлігенів, — відповіла Ейлін. — Це дуже просто. Мама анітрохи не здивується.

— У мене дуже важко на душі, Ейлін! Проте я хочу сподіватися, що ти схаменешся й надалі не будеш мене так засмучувати. Більше я зараз нічого не скажу.

Ейлін повернулася до себе в кімнату тріумфуючи, і в будинку Батлерів усе начебто стало на свої місця. Однак було б помилково думати, ніби поразка Батлера суттєво змінила його враження про Ковпервуда.

За ці два місяці, які залишалися у розпорядженні Ков­первуда з дня виходу із в’язниці і до розгляду апеляції, він щосили намагався уладнати свої справи, які зазнали нищівного краху. Він почав працювати так наполегливо, ніби нічого не трапилося. Але тепер, після винесення йому обвинувального вироку, шанси на успіх були незначними. Ґрунтуючись на тому, що під час оголошення банкрутства йому вдалося захистити інтереси найбільших кредиторів, Ковпервуд сподівався, що коли він опиниться на волі, йому знову охоче відкриють кредит ті фінансові установи, чия допомога могла бути найефективнішою, як-от: «Кук і Ко», «Кларк і Ко», «Дрексел і Ко» і Джирардський національний банк (звісно, за умов, що його репутація через вирок не надто постраждає). Ковпервуд був непереборним оптимістом, тому не врахував, яке гнітюче враження справить цей вирок — справедливий чи несправедливий — навіть на відданих його прихильників.

Спільники Ковпервуда у фінансовому світі тепер були переконані, що він іде на дно. Якийсь учений-фінансист одного разу прохопився, що на світі немає нічого більш чутливого, ніж гроші, і ця чутливість якоюсь мірою передалася самим фінансистам, які постійно мають справу з грішми. Чи варто допомагати людині, яка, можливо, на декілька років сяде до в’язниці? От якщо він програє справу у верховному суді й не уникне покарання, тоді потрібно що-небудь зробити для нього (наприклад, поклопотатися перед губернатором). Але до того часу аж два місяці, і, можливо, усе ще обійдеться.

Тому, коли Ковпервуд звертався з проханнями відновити кредит або прийняти до розгляду розроблений план відновлення своєї справи, то незмінно натрапляв на ввічливі, але ухильні відповіді. Подумаємо, подивимося, існують деякі перешкоди... І так далі, і тому подібне — нескінченні відмовки людей, які не хочуть себе обтяжувати. Усі ці дні Ковпервуд, зазвичай, бадьорий і підтягнутий, ходив по різних банках і конторах, люб’язно вітаючись зі старими знайомими й на запитання відповідав, що все ще має сподівання на краще, і що справи його йдуть непогано. Попри те, що йому не вірили, це його мало турбувало. Він прагнув переконати лише тих, хто справді міг би йому допомогти; цій меті він віддавав усі свої сили й нічим іншим не цікавився.

— А, доброго дня, Френку! — зустріли Ковпервуда зна­йомі. — Як справи?

— Непогано! Дуже непогано! — жваво відказував той. — Навіть добре!

І,